Поезія

Тетяна Свірська

* * *
Серед вогнів реклами,
течій, брудних ідей
лиш одного прошу я:
Боже, спаси дітей.

Ідолів попридумував
світ на усі смаки.
Господи милосердний,
не відпусти руки.

І на краю безодні
кинутим в нелюбов,
тим, що Тебе не пізнали,
слово Своє промов.

Поміж зрад і обманів
можуть все розгубить.
Научи їх, благаю,
і прощати, й любить.

Хай повірять у світло
в дикім хаосі зла!
Дай їм, Боже Всевишній,
те, що я не змогла!

* * *
На сонну землю небо сипле сніг.
Стоять дерева в хутрянім убранні.
Хтось білизною сірість переміг,
щоб нам потішить око на світанні.

Ураз змінився звичний хід думок.
Піддавшись спішно ритму снігопаду,
ми мимоволі стишуємо крок,
у диві цім шукаючи відради.

Усе в собі з’єднала білизна.
Немає в ній придуманих кордонів.
Наш хворий розум вже давно не зна,
цих,чистим снігом писаних законів.

Цей світлопад завісу припідняв.
І сніг уже не даність, а потреба.
Здається, він собою поєднав
зболілу землю з чистотою неба.

І відчуття, що то уже й не сніг,
а вічності турботливі долоні
нам благодать посипали до ніг,
щоб нас розважити в земнім полоні.

* * *
В світі ділків і прагматиків,
штучності і брехні
душі — на грані зникнення,
цінності — не в ціні.

Задаються стандарти
на думки і слова.
На розпродаж сезонний
викидають права.

Від реклами барвистої
посіріли серця.
Виникає питання:
це початок кінця?

Серед схем установлених
не приховую сліз.
Що робить недоречним,
тим, хто в рамки не вліз?

* * *
Бог приходить у тиші
і говорить в мовчанні.
Його Слово у серці
віддається звучанням.

Його мудрість глибинна
піднімає до неба.
Щоб усе це відчути,
прислухатися треба.

Переповнює світлом
і дарує прозріння
тихий голос Творця,
що зійшов до творіння.

* * *
Кружляє сніг, ховаючи дороги.
Поглинув холод древній Віфлеєм.
А ми, уперто дивлячись під ноги,
за тридцять срібних душу продаєм.

Вона кровить. Вона — суцільна рана.
Але не чути звуків каяття.
Ми кесарю вигукуєм: «Осанна!» —
без ідолів не мислячи життя.

Безумствуєм в невігластві своєму
і за собою палимо мости.
Ми кесареві Боже віддаємо
і щедро стелим пальмові листки.

Усе проходить. Рік, як день, спливає.
Хвилини косить вправно марнота.
А з Віфлеєма зірка осяває
стежинку до Голгофського хреста.

* * *
Коли опускаються руки
і вистояти несила,
дякую Тобі, Боже,
що даєш мені крила.

Що на яскраві зорі
мої піднімаєш очі,
коли підступає морок
і холод ночі.

І навіть сльози безживні
відблиски світла мають,
допоки мене у небо
крила Твої здіймають.

* * *
Чи заблукалі, чи блудні?
До марнослів’я здібні.
В чому, скажи мені, Боже,
люди Тобі подібні?

Твій бездоганний образ
в дітях не проступає —
кожен собі правитель,
кожен свого шукає.

Так легковажно, під себе
цінності вічні крають —
діти, які укотре
темряву обирають.

Сказано: «Всі згрішили,
втратили славу Божу…»
Як же Ти вмієш любити
зовсім на Тебе не схожих?!

* * *
Як віддавати, то усе
                 або нічого.
Де починаються торги —
                 немає Бога.
Якщо не вміємо зректись
                 себе самого,
ми можем вірити у щось,
                 але не в Бога.
Де компромісність розмива
                 вузьку дорогу,
когось зустрінемо, мабуть,
                 але не Бога.

"Благовісник", 1,2011