Володимир САД
Храм
Я був свідком, як на початку шістдесятих
років XX ст. в м. Володимирці Рівненської
області руйнували чудову історичну пам'ятку.
Він стояв приречено похмурий
Ув оточенні засмучених дубів,
А поодаль люди у зажурі,
У яких ще дух не зачерствів.
Переніс воєнне лихоліття,
Витерпів важкий наруги день.
А тепер дуби зеленим віттям
Хочуть захистити від людей.
Храм сьогодні мають розпинати
Привселюдно, як Христа колись.
А страшні теперішні пілати
Нишком вмили руки, що тряслись.
Раптом — вибух. Задрижали мури,
Защеміло серце, біль в очах.
І прекрасний твір архітектури
Зараз перетвориться на прах.
Зойкнув храм, на мить піднісся вгору,
До блакиті, далі від злоби...
І безсило впав. Навколо горе
Й купа цегли. Плакали дуби.
Плакали і люди. Витирали
Рукавом небесну синь з очей.
І прокльони слухали вандали:
Їм не днів бажали, а ночей.
От і все... Гірка й болюча драма...
Тільки сизий дим зі свіжих ран...
Через кілька літ на місці храму
«Возведуть» дешевий ресторан.
Він стоїть, та завжди чимось хворий.
Йдуть роки, немає вороття.
А дуби простерли віття вгору,
І чекає небо каяття.
Бережім свої сердечні храми
Від наруги ворога душі.
Господи, пребудь довіку з нами.
Сохрани від зла, гріха та лжі.
* * *
Я до Бога іти не мушу,
Той, хто мусить, — той не дійде.
Силоміць не очистим душу,
В ній не зблисне ніщо святе.
Йти з бажанням, як до Любові,
Як назустріч теплу й добру,
Як на промені світанкові,
Як стрічати ясну зорю.
Я жаданої тої стрічі
Так хотів, як земля дощу,
Щоб Любові глянуть у вічі
І почути батьківське: «Прощу!»
Хай із віри зростають крила,
Щоб летіти в цвітіння весни,
Щоб душа лиш не звечоріла
І світанки були ясні.
Я до Бога іти не мушу,
Силоміць не освятиш душу...
* * *
Якби молитва мала кольори,
Були б ми свідками прекрасного видіння.
Як плід, як дар воно глибокого смиріння,
Що фіміамно лине догори…
Якби молитва мала кольори.
Коли б на двір ми вийшли уночі,
То нас яса тоді зустріла б світлосяйна,
І нам відкрилася б свята молитви тайна,
Як ночі день віддасть свої ключі…
Коли б на двір ми вийшли уночі.
І день для нас веселкою б світив,
Бо із сердець людських, йдучи у день грядущий,
Лилися б молитви високі, невмирущі,
Життя було б із подостатком див…
І день для нас веселкою б світив.
Якби молитва мала кольори
Удень,
Вночі,
Усякої пори.
* * *
Він — Божий Син. Він небом обцілований.
І відчували у синедріоні,
Що не вони, а Він, некоронований,
Сидить по праву на вселенськім троні.
Він був Дивак. Йому пропонувалися
Всі царства світу й слава їхня тлінна.
Відрікся. Бо від Нього вимагалося
До ніг упасти ворогу уклінно.
Він був Дивак. Усій безправній челяді
За друга й побратима був щоденно.
Він не боявся з ними повечеряти,
Зробивши святом їх життя нужденне.
Він був Любов, нічим не заплямована.
Її божественну Він ніс усюди.
Була любов і зраднику дарована,
Коли в смиренні ноги мив Іуді.
Підбитим птахом лиш Йому судилося
На хрест здійняти крила розпростерті.
Допити чашу, мовити: «Звершилося!»
І непідвладним стати навіть смерті.
* * *
Наче подзвін, в серці засторога,
Ангел з неба відведе біду.
Не піду до іншого я Бога,
Я за іншим Богом не піду.
Коли неміч прийде до порога
Сам Спаситель зцілить від недуг.
Не піду до іншого я Бога,
Я за іншим Богом не піду.
Світ нещадний пересудить строго,
Та не згасне мій високий дух.
Не піду до іншого я Бога,
Я за іншим Богом не піду.
Шлях низинний — теж моя дорога.
Там ще більше перлів віднайду.
Не піду до іншого я Бога,
Я за іншим Богом не піду.
Мої збиті, втомленії ноги
Відпочинуть в райському саду.
Не піду до іншого я Бога,
Я за іншим Богом не піду.
Вдовині лепти
Народ у храмі: лиця, лиця.
Багаті, вдови, бідняки…
Христос супроти сів скарбниці,
В яку вкидали срібняки.
Ідуть мужі... Розкішні шати
І благородна сивина —
Ознака, що вони багаті.
Такі і жертвують сповна.
Щедротна жертва від багатих —
Не перегин, не дивина.
Багатий має звідки взяти,
А для скарбниці — зайвина.
Серед шумливого народу,
Посеред храмових прикрас,
Стоїть вдова з простого роду,
Що стала прикладом для нас.
Іде несміло до скарбниці.
Як щире серце тріпотить!
Дві лепти стиснуті в правиці.
Благословенна, славна мить!
Ця мить для Господа, Владики...
Коли жертовно на вівтар
Кладем мізерне, невелике,
В Його ж очах — це гідний дар.
Ми несемо любов та вірність
І просимо: — Благослови,
Щоб наші жертви мали цінність,
Як лепти бідної вдови!
"Благовісник", 1,2018 |