Олександр Головій: згадуючи місіонерські дороги

Перша поїздка. Сибір — 1990

Коли прийшла свобода для проповіді Євангелії, молодь стала використовувати всі можливості, щоб свідчити про Ісуса Христа. Ми й раніше свідчили, але в 1990-х з’явилися найбільш сприятливі обставини.

Я завжди мав бажання проповідувати Євангелію. Ще більше воно запалювалося, коли чув розповіді братів, які поверталися з місіонерських полів. Завжди мріяв, щоб і самому поїхати. Пам’ятаю, навіть дехто з нас давав Богу обітницю, що до 25 років не буде одружуватися, а повністю присвятить молодість Йому. Зрештою, я одружився у 28.

Тепер, їдучи на місіонерство, людина знає, що вона матиме хоч деяку матеріальну підтримку. А тоді ми могли розраховувати тільки на власні сили, на власні заробітки. Відповідно, перш ніж їхати, потрібно було добре підрахувати всі можливі витрати. Кілька разів я їздив зі старшими братами. Згодом вони перестали їздити через певні обставини, тому я вирішив сам організувати команду.

Перша наша самостійна поїздка була в Іркутськ (Сибір). Там були знайомі люди — родичі, церква. До речі, щодо першої поїздки, обставини настільки гарно склалися, що ми зрозуміли: дійсно, Бог нас благословляє. Коли зібрав команду, то поїхав дізнатися, скільки грошей нам потрібно на дорогу. Виявилося — 330 крб. А у мене тільки 200. Треба повертатися додому. Раптом зустрічаю нашого диякона, питаю: «Чи маєш із собою якісь гроші?» Каже: «Маю 130 карбованців». Рівно стільки, скільки мені не вистачало! То він позичив мені. Але то півбіди, адже в касі мені сказали, що квитків немає. От іду я по залізничній колії і молюся: «Господи, ну невже ж Ти не даси нам 7 квитків? Це ж Тобі неважко!» Приходжу до каси, касирка питає: «Вам купейні чи плацкартні?» Кажу: «Краще купейні». Вона стала сміятися: «Я ж вам казала, що взагалі ніяких немає!» Кажу: «Ну, давайте тоді плацкартні». — «Ви що, не розумієте? Немає квитків взагалі!» — «Подивіться добре, має бути 7 квитків!» Вона розгортає переді мною книгу: «Бачите, всі місця закреслені!» Я ніби бачу, що все закреслено, але стою на своєму: «Має бути 7 квитків!» Раптом вона придивляється: «Слухайте, 4 є!» Ми ж разом дивилися, я бачив, що місць немає, і вона бачила… Я й досі не знаю, як Бог це зробив! Кажу: «Має бути 7». Вона опускає очі в книгу: «І справді, є 7, і всі в одному вагоні…» Потім я ще й 8-го квитка взяв у тому ж вагоні (ще один брат погодився їхати). Бог нас окрилив цим чудом. Хоча були й певні перешкоди…

Ми їхали на невизначений час: хтось узяв відпустку, хтось відпросився з роботи… Розраховували приблизно на місяць. Це був 1990 рік, червень. Їхали в Ангарськ, але помилилися — і вийшли в Іркутсь­ку. Відстань між ними — десь 40 км. Нас зустрічають в Ангарську, а ми чекаємо в Іркутську. Що робити? Телефонів не було, як тепер… Їхнього номера стаціонарного ми теж не мали, бо ж думали, що зустрінуть… Поки додому подзвонили, поки знайшли номера… Тим часом — проповідуємо на вокзалі, спимо на лавках. Десь добу чи дві довелося почекати, поки за нами приїхали. Коли черговий раз став проповідувати, люди питають: «А хто ви такі?» Думаю: «Я ж розказував десь півтори години тому, хто ми й звідки…» І до мене дійшло: це ж вокзал, люди постійно міняються. Тоді багато людей почули Євангелію.

Цікавий був час. Ми й до влади ходили, і вони не знали, що з нами робити… Не було й дня без зібрання, а то й по два-три. Багато людей каялося. За весь той час ми тільки раз з’їздили на озеро Байкал подивитися природу, і то вже в останній день перед від’їздом. Зустріли там якусь делегацію, яка приїхала на екскурсію з Якутії. Вирішили для них заспівати. Один чоловік напідпитку каже: «Скільки живу, то вперше чую такі пісні!» Він дав нам свою адресу. Хоча, забігаючи наперед, скажу, що за весь час перебування в Якутії ми так і не потрапили в дім за тою адресою. Але то був перший поштовх, щоб поїхати туди з Євангелією, думав: що то за край такий, що про віруючих навіть не чули!

Друга поїздка. Якутія — 1990

Згодом я зустрів у Ковелі одного чоловіка, який приїхав до родичів з Якутії. Познайомилися. Він сам був парторгом. Каже: «Ну, не думаю, що вас там приймуть», бо після розпаду Союзу в тих краях ще кілька років усе тримала партія. Порадили нам брати цибулю, часник, теплий одяг… Але ж щоб поїхати, треба гроші… Ми надіялися заробити 500 крб, а Бог дав таку роботу, що ми заробили 1000.

Отже, друга наша поїздка, точніше політ, був у Якутію. Це була осінь 1990-го. Нас — 6 чоловік. Розраховували бути три місяці. Але я повернувся додому десь через півроку. Дехто повернувся раніше, але я мусив лишитися на довше, адже люди покаялися, були такі, які постійно приходили на богослужіння. Покинути їх не можна було. Значно пізніше в тому місті утворилася немаленька церква. Правда, люди звідти виїжджають, і віруючих багато виїхало. Але й трохи лишилося.

Прилетіли ми в Якутію, у незнайоме місто, о 2-ій годині ночі (м. Удачний). Нікого і нічого не знаємо. Питаємо, чи є тут готель? Є. Під’їхали до нього на таксі, бо ж речей багато — і акордеон, і Біблії, і харчі… А в готелі кажуть: «Місця нема!» — «Як нема? Хоч дівчат поселіть!» — «Я що, неясно сказала? Ви до кого приїхали?» — «До всіх людей!» — «То й ідіть до людей». Пішли, знайшли інший готель — для водіїв. Там кажуть: «Якби самих хлопців, то пустила б, а так мене не зрозуміють». Що ж робити? Сніг падає, мороз — градусів 10. Ми дістали акордеона — і співаємо. Йде якийсь чоловік: «Що ви тут робите?» — «Співаємо!» — «А чого ви серед ночі тут?» — «Бо в готелі немає місця!» — «Як немає?» Пішов до них сваритися: «Ви що? Ми ж гостинний народ!» Виявилося, що він — з профкому. Пішов, спинив «швидку», завіз нас до себе в гуртожиток.

На ранок я пішов домовлятися щодо клубу. Вони ніби й не проти, щоб ми виступали, але ще трохи бояться, бо ж — 1990-й рік. Пішов у партком — дали нам добро, і після цього стали вже скрізь приймати. Потім, до речі, ми й жили в тому готелі, куди нас не пустили. Як виявилося, місця-то були. Навіть дзвонили з місцевого телебачення, хотіли зробити передачу «про ту негідницю, що не хотіла прийняти в готель наших гостей». Але ми сказали, що не хочемо нікому зла. А та жінка цю розмову чула. Потім дуже вибачалася, і грошей за проживання не хотіла брати…

Звичайно, влада спочатку сприймала нашу діяльність як культурну програму. За наші виступи нам навіть іноді пропонували гроші: «А скільки ви з нас візьмете?» — «Ми не беремо грошей!» — «А, ну тоді говоріть, скільки хочете!» Деякі парторги жартували: «Ну, що? Повірить партія церкві?» Але й представників влади торкалася Євангелія. Одну жінку до нас приставили як супроводжуючу. На дорогу їй сказали: «Нелю, ти дивися, бо воно заразне! Дивися, щоб не стала сектанткою!» Ми з нею ходили по різних інстанціях і багато спілкувалися. І вона найперша покаялася — «заразилася» тобто…

Деякі люди нас запрошували як земляків. Наприклад, зустріли одного військового, то він як дізнався, що ми з Волині, був просто вражений. Виявилося, що той чоловік теж із Ковеля і навіть жив у будинку з одним із наших братів.

Потім ми їздили в Іркутську область. Але повернулися знову в Якутію і стали стабільно там пропові­дувати. Жили в місті, але постійно об’їжджали окружні села. Там відстані дуже великі, по 500 км між населеними пунктами. Де ми тільки не проповідували. По військових частинах, лікарнях. Я міг прийти в будь-яку пору дня й ночі в реанімацію — так головний лікар розпорядився. А екстрасенсів не пускав.

Ми тоді до кінця не усвідомлювали, яка наша кінцева мета. Ми не планувати відкривати нові церкви. Просто мали велике бажання проповідувати Євангелію. Звичайно, брак досвіду давався взнаки, і помилок багато робили. Наприклад, коли я туди приїхав, то думав, що чаклуни — персонажі казок. А виявилося, що вони реальні. Я був до цього не готовий, адже ніколи з ними не стикався. Якось прийшов один чоловік. Закінчилася молитва «Отче наш», відкриваю очі, а він каже: «Замріть!» — і руками водить у повітрі. Стали за нього молитися, його заціпило, люди полякалися. Як потім виявилося, усі, хто там зібрався, були чаклунами, і чаклунка нам надала безкоштовно приміщення… Такі люди, було, каялися, але згодом верталися до старого. Приходив один хлопець, який мав епілепсію. Він шукав допомоги навіть у сатаністів, але ніщо не допомагало. Побув у нас на зібранні, а потім привів головного сатаніста, щоб із нами змагався. Ми цього не знали. Але в процесі розмови цей хлопець зрозумів, що правда на нашому боці. Зрештою, він перестав ходити до сатаністів і отримав від Бога зцілення.

Як я казав, частина нашої команди поїхала раніше, адже були проблеми з фінансами й житлом… Лишився я і брат Володя з Ківерець. Уже згодом утворилася місія «Голос надії», стали нас трохи підтримувати. А було, що не мали що їсти. Але Бог був із нами. Раптом — дзвінок, відчиняємо двері — принесли торбу продуктів: «Бог сказав, щоб вам занести!» І то були невіруючі люди. Одна сім’я нам надала безкоштовно квартиру для проживання, а вона й досі не в церкві.

9 років добровільного заслання

Зрештою, я зрозумів, що Якутія — місце мого служіння, де потрібно лишитися. Ця друга поїздка для мене вже не закінчилася, а переросла в повноцінне місіонерське служіння. Якщо я і їздив в Україну, то тільки на короткий час.

Загалом я прослужив понад 9 років. На сьогодні там немало церков і груп. Більшість із них збираються на квартирах. Деякі групи так і не мають свого служителя. Вони належать до союзу Анатолія Боярчука. Зараз туди складно поїхати, 6 років тому сама дорога забрала в мене 5000 доларів, а тепер – навіть і не знаю.

Коли людина присвячує себе Богу, то Він про неї піклується. Було й таке, що без грошей залишалися, були важкі моменти — не стільки матеріально, скільки морально. Тепер думаю: якби було куди втікати, то, може, й втікав би… Але в усіх цих труднощах Бог ніколи не залишав. Бог зберіг у багатьох аваріях, навіть була аварія на літаку при посадці.

Одного разу ми мали летіти на вертольоті в одне селище. Але був такий мороз, що політ відмінили. То ми вирішили хоча б літературу роздати. Підходить жінка: «Це ви мали летіти?» — «Ми!» Викликали вертоліт, ніхто не летить, а ми летимо. Там зустрічають, автобус, ресторан. Я кажу братам: «Слухайте, напевно, нас із кимось сплутали!» У ресторані садять за окремий столик: «Вам яке — біле, червоне?» — «Ні-ні, ми не п’ємо!» — «Добре, значить, ви сьогодні вже відпочивайте, а наступних три дні — розписані. Завтра ви хрестите хрестики, ікони. Потім святите хати, потім дітей…» Я перебиваю: «Заждіть, дайте нам сказати». Ця жінка-куратор нас вислухала й каже: «Ну я й попала…» А вона вже з усіма домовилася, оголосила. А як так вийшло? Якось ми проводжали когось в аеропорті, заспівали пісню. Там була ця жінка, розпитувала, хто ми, звідки. Ми відповіли, що з церкви. А для них церква — то православна, без варіантів… Але я її заспокоїв: «Ви не переживайте! Ми поїдемо, куди скажете, людям пояснимо, і все буде добре».Поселили нас у гуртожиток, зустрічаю там одну жінку. Розговорилися, вона каже: «А в нас удома є симфонія!» Тоді й у віруючих це була рідкість. Став розпитувати. Виявилося, що її чоловік із Рівненщини, з віруючої сім’ї. Прийшли до них в гості, а він каже: «Я думав, що сюди втік від Бога, а Він мене й тут дістав!»

Тоді все було простіше, ніж тепер. Пам’ятаю, коли їхали в одне селище, дорогою порадилися, що, мабуть, не будемо закликати до покаяння, адже немає служителя, який міг би лишитися. І от закінчуємо зібрання, відкриваємо очі після молитви, а люди всі стоять навколо нас. Їх ніхто не кликав, самі повиходили... І молиться один дядько: «Боже, пошли нам пастора, щоб було, як у всіх нормальних людей!»

Якось ми пливли на теплоході, співали на палубі… Коли вже сиділи в каюті й обідали, хтось із братів каже: «От якби ще риби спробувати!» Через деякий час брат іде по коридору, назустріч дитина з пакетом: «Це вам мама передала». Відкриваємо, а там риба… До сліз приємно, коли усвідомлюєш, наскільки Бог піклується про тебе. Виявляється — жінці приснився сон, як ми сидимо в каюті, граємо на гітарі. І вона знайшла ту каюту, яку бачила вві сні, впізнала нас — і вирішила передати нам риби. Це була взагалі стороння людина, ми одне одного до цього ніколи не бачили.

Було таке, що на літаках доводилося безкоштовно літати… Приходять: «Сідай, пожежником сьогодні будеш». Тобто відбувається рейс для перевірки пожежної безпеки — і треба помічник. То комбікорм десь везуть: «Будеш сьогодні супроводжуючим». Одного разу стоїмо, 30 чоловік народу, а в літаку тільки кілька вільних місць. Ми з братом удвох в армійських кожухах, у руках чемодани з бобінами (крутили фільм «Ісус»). Підходить капітан літака: «Так, солдатики, пішли!» Ми за речі й пішли — з усього натовпу взяли саме нас. Було, купував квиток на теплохід, кажуть: «Нема місць! Але стій, перша каюта вільна!» І я пливу, як король, на верхній палубі в одномісній каюті першого класу. Я на неї грошей не назбирав би… Якось я три дні чекав літака, жив практично в аеропорту. Все Біблію читав, більше й не було чим зайнятися. Гриз галети… Потім мені касирка навіть відкрила кімнатку, щоб можна було чаю попити. Кличуть мене до диспетчера: «А що ви там читаєте?» — «Біблію!» — «А чого це ви три дні самі читаєте, а нам нічого не розказуєте?» Багато було таких чудес… Багато вже й позабувалося.

Мало бути перше хрещення. 22 чоловіки до хрещення, плюс їхні родичі — всього біля сотні. А до річки далеко їхати — потрібен транспорт. У кишені — всього 40 крб., хоча гроші мали передати. Пішов на автобазу, просити у директора автобус. Зайшли в кабінет, він радиться з кимось: «Слухай, церква просить автобус. Що будемо робити?» — «Та це ж благе діло! Оформляй за наш рахунок!» Але я спочатку домовлявся за «пазіка», бо думав, що на більшого не вистачить грошей. І тут уже ж не будеш казати: «А, якщо безкоштовно, то давайте нам великого!» Нічого не вдієш… Приходить неділя, а в призначений час немає автобуса. Дзвоню до диспетчера, вона на мене кричить: «Ви що? Тож вчора був ваш автобус!» Якесь непорозуміння… Дзвоню до директора, він каже: «Ждіть, якщо немає «пазіка», то зараз із рейсу великого автобуса зніму і до вас пошлю!» І проблема вирішилася! Отак те, що спочатку робиться на зло, Бог обертає на добро.

Якось у лікарню потрапила наша сестра Сіма. Спочатку дуже бідкалася, а тоді вирішила, щоб була якась користь, організувати там богослужіння. Домовилася з лікарями, ми прийшли, спілкуємося з людьми. А одна жінка стала дуже нарікати: «Та де ваш Бог? Я он уже мала виїжджати з міста, чоловік, діти поїхали, а я ногу зламала!» Я їй відповідаю: «От дивіться, Сіма — дитина Божа. І Бог каже їй: «Сімо, треба йти в лікарню!» — «Навіщо, Боже, я ж здорова!» — «А там є Галина Іванівна, якій треба про Бога розказати. Вона вже мала їхати, але Я їй ногу зламав, щоб вона почула Євангелію!» Вона питає: «Справді так було, Сімо?» — «Так!» І після цього враз заспокоїлася. Ми повернулися вранці, а вона майже цілу ніч читала Біблію. Каже: «Я така вдячна Богові, що ногу зламала!» Зрештою, ця жінка покаялася.

Місія: вчора, сьогодні, завтра

Тоді, на початку 1990-их, люди не звертали увагу на те, чи ми живемо так, як проповідуємо. Їм було цікаво просто почути Євангелію, бо вона була довгий час під забороною. А сьогодні люди більше дивляться на життя християн. Їм цікаво, чи взагалі можливо так жити, як ми проповіду­ємо, чи це просто казка.

Одна з печальних картин Писання — Лаодикійська церква: «Ти розбагатів, ні в чому не маєш нужди…» Служіння йде, спів, проповідь, пророцтво… Їм було настільки добре, що навіть не помітили, що Христа нема з ними, що Христос за дверима! Ми, сучасні християни, чимось схожі на цю церкву.

Я ніколи не шкодував, що Бог так повів мене. Правда, може, міг би тепер щось більше мати, адже всю молодість посвятив місії. Але мене це ніколи не тривожило. Було, у 30-градусний мороз клавіші на акордеоні замерзали, але це нас не зупиняло. Тепер я, може, й не поїхав би на «пассаті» в 60-градусний мороз за 1000 км. Розсудив би, що це нерозумно, адже на сотні кілометрів нічого немає — ні селища, ні заправки. А тоді так не думав, треба — сів і поїхав!

Коли ми їхали, то надіялися повністю на Господа. Були недосвідчені, але велике бажання благовістити йшло з середини серця. Сьогодні є місії, матеріальна підтримка, а охочих людей дуже важко знайти. Написано: «Моліть господаря жнив, щоб послав працівників на ниву». Дослівно в оригіналі: «щоб вирвав з корінням». Якщо в людини траки, теплиці, заробітки, то її дуже важко вирвати… Але Бог і таких може послати!

Підготував Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 1,2016