Радіопередачі «Жива надія» 50 років

Християнська радіопередача «Жива надія», яка спочатку мала назву «Дорога до Бога», започаткована пастором Іваном Дем’яновичем Зінчиком у 1970 році й транслювалася на всю територію СРСР та Європу через короткі радіохвилі. А з набуттям незалежності України, з 1992 року, через дротове радіо (яке на той час було практично в кожній оселі) щотижня лунала по всій території України. Це була одна з перших християнських програм, на якій зросло декілька поколінь християн. Пастор Зінчик вів цю програму зі своєю дружиною Настею. У 2001 році Бог відізвав у Свої оселі пастора Зінчика. Його справу продовжила Ненсі Зінчик, донька Івана Дем’яновича...

Отже, цього року передачі виповнюється 50.

* * *

«Одне життя на цьому світі — воно так скоро промине, лиш тільки те, що ти зробив для Бога, — воно у вічності з тобою там буде». Ці слова були девізом життя Івана Дем’яновича Зінчика. Він їх прочитав на стіні в кімнаті одного віруючого лікаря, до якого прийшов по медичну довідку для вступу в сільськогосподарський інститут. Тоді молодому християнину було 27 років. Ці слова так вразили його серце, що він вступив на навчання не в інститут, а в біблійну школу. Коли він навернувся до Бога, у нього було одне бажання: донести Євангелію спасіння жителям багатостраждальної України. Як це йому вдалося, нехай скажуть мільйони українців — тих, хто знає брата Івана особисто чи тільки його голос.

Іван Зінчик говорив завжди просто, щиро й прямо, через це його любили представники всіх християнських конфесій. Уже 19 років, як Бог відізвав брата Івана в небесні оселі, але його голос продовжує лунати в радіопередачі «Жива надія» й нині. У цьому також особливість цієї радіопередачі. Дякуючи Богу, збереглися записи багатьох його проповідей на плівці, які завдяки Ненсі Зінчик реставруються й переводяться в цифровий формат. Дякуючи Богу, сестра Ненсі знайшла підтримку серед ревних і вірних Богу християн для продовження справи свого батька. Саме їй Іван Зінчик заповів надалі вести радіопередачу «Жива надія». До праці радіопередачі долучилося багато церков, проповідників, пасторів.

Працівники програми відкрили нове служіння: вони розсилають усім, хто бажає, CD з проповідями пастора Зінчика, піснями, що лунають в радіопрограмах «Живої надії». Так само кожен, хто хоче, може отримати поштою Євангелію, Біблію, іншу християнську літературу. За свого життя пастор Зінчик видав чимало брошур, які до цього часу користуються попитом і багато разів перевидавалися.

Для християн України передача «Жива надія» так і залишилася «передачею Зінчика». Можливо, ще й тому, що естафету справи брата Івана прийняла саме його донька. Під час місіонерських подорожей по Полтавщині Ненсі Зінчик відвідала практично всі місця служінь, які благословляв її тато. Пригадую її слова, сказані на відкритті дому молитви в Кременчуці: «Ми відвідали багато церков, де працював мій тато. Також мали водне хрещення. Я вперше побачила, як водне хрещення приймають у річці біля Дніпра. Хоч я народилася в Канаді, та відчуваю, що тут моє коріння. Я тут себе почуваю як серед своєї родини. Тепер більше розумію свого тата, як він любив Бога й любив народ України. Він передав цю любов і мені...» Дав би Бог, щоб ця любов Христа до людей палала й не вщухала в серцях місіонерів, пасторів, служителів, жертводавців, які трудяться на євангельській Божій ниві та є співпрацівниками радіопередачі «Жива надія». Радіопередача «Жива надія» не є справою однієї людини (брата Івана Зінчика, чи Ненсі Зінчик), це — справа Божа, це справа кожного, хто вважає себе істинним християнином, це — справа всіх нас. Хотілося б, щоб так думали й інші служителі Церкви Божої. Незважаючи на те, що нині започаткувалося багато нових християнських програм, місій, газет, журналів, «Жива Надія» має своє особливе місце на широкій євангельській ниві України. Були і є певні перешкоди в організації випуску радіопрограм, але радіопередача «Жива надія» щотижня лунає в оселях жителів України.

Геннадій АНДРОСОВ

Ознайомитися зі служінням Івана Зінчика та
прослухати архів радіопередач можна на сайті
Радіопередача "Жива надія"

«Жива надія» у моєму житті

Це був початок 1970-х років. Мені тоді було десь 14 років. На канікулах я з сестрою Ірою поїхала відвідати своїх дідуся та бабусю, які жили в с. Глинськ. Якось бабуся попросила нас помити підлогу в кімнаті. Сказала, що ввечері прийдуть сусіди слухати Зінчика. Усі стільчики, які були в хаті, поставили навпроти приймача, який стояв на столику під стіною. І ось стали сходитися люди. Усі старалися сісти якнайближче до приймача, щоб добре було чути й нічого не пропустити, бо тоді дуже «глушили» цю радіохвилю. Ніхто не розмовляв. Усі, затамувавши подих, слухали проповідь. А коли співала Настя Зінчик, то старші жінки кивали головами, бо їм той спів був дуже до душі. Коли ж закінчувалася програма, ніхто не спішив розходитися — усі ділилися своїми враженнями про почуте. Коли вдавалося почути всю проповідь, люди були щасливі, коли ж були перешкоди — засмучувалися.

Ще тоді я побачила, яке значення мала ця передача для людей. То були прості сільські люди, кожен день зайняті клопотами по господарству. Проте коли приходив час передачі, вони все кидали й сходились послухати Зінчика — проповідь Слова Божого по радіо. Ще й, пам’ятаю, на другий день усі говорили про передачу й про Зінчика, і про Настю...

Коли я вже подорослішала, то й сама з насолодою слухала радіопередачу Зінчика. Я саме тоді покаялася й стала ходити до церкви, зазнала переслідувань із боку влади та зневаги від невіруючих родичів. Тому ті передачі в той час були для мене особливою духовною підтримкою. Одного вечора я сиділа, слухала передачу — і сльози покотилися з очей. Я уявила, що десь там, за океаном, є віруючі люди, які так вільно й гарно славлять Бога. І мені дуже захотілося бути разом із ними...

Тоді я навіть подумати не могла, що мине трохи часу, і ми з родиною виїдемо до Канади, поселимося саме в м. Лондон, станемо членами саме Церкви, де пастором був І. Д. Зінчик. Справді, шляхи Господні несповідимі! Завдяки спонсорству родини Зінчиків до цієї церкви приїхало ще багато родин із України та Білорусі. Я бачила, і пережила на собі, як сестра Настя і брат Іван турбувалися про кожну родину емігрантів, шукали їм житло та роботу й все необхідне, щоб могли розпочати нове життя в новій країні. Вони повністю віддали себе праці Божій та церкві.

Так сталося, що після смерті сестри Насті брату Івану було важко справлятися зі всіма справами, тому брати з нашої церкви запитали мене, чи не змогла б я йому чимось допомогти. Я погодилася, бо думала, що, можливо, потрібно прибрати чи щось інше впорядкувати, але так вийшло, що я стала допомагати йому в його праці з програмами, листами, вела секретарську справу. Іван Дем’янович багато чого мені розповідав, ділився спогадами про минуле. Одного разу я йому сказала: «Усе, Іване Дем’яновичу, я більше не буду слухати! Я хочу, щоб усе, що ви говорили мені, ви написали, щоб й інші люди могли знати про ваше життя». Так вийшла у світ його книжка спогадів «Якщо не Бог, то хто ж?» .

Іван Дем’янович дуже любив читати листи від радіослухачів, які Люба Озеруга пересилала в Канаду з київського офісу. Він дуже тішився, коли хтось покаявся під час передачі чи отримав оздоровлення. Такі свідчення ніби давали йому нову енергію й надихали на нові проповіді. Він завжди повторював, що навіть якби й одна душа прийняла Господа, то вся ця праця не була б даремною. Ще я бачила, як він уболівав за Україну, особливо за Полтавщину, за місіонерську працю, за церкви там. Він видзвонював скрізь, шукаючи на Полтавщину працівників і кошти, щоб придбати там приміщення під молитовні будинки... Невтомний він був, багато відповідальності було на його плечах. Ще б він міг жити й жити , але Господь відізвав його на 77-му році життя.

Здавалося б, тут і праці його вже настав кінець. Але ворог даремно тішився, бо брат Іван передав справу свого життя в надійні руки — своїй дочці Ненсі Зінчик, яка дала слово своєму татові, що продовжить його справу.

Я особисто знаю Ненсі вже більше 20 років. Я знаю, скільки було різних труднощів та перешкод, але вона ніколи не здавалася, а завжди у всьому довіряла Господу. Тато добре знав наполегливість та твердість характеру своєї доньки, тому й довірив їй цю працю. І я знаю, що він не помилився. Якщо брат Іван та сестра Настя можуть дивитися з Небес додолу, то, думаю, що вони дуже задоволені й радіють, що їхня праця продовжується.

Ольга КРАСУН

Благовісник, 3,2020