Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

Благовісник у Фейсбуці



Сторінки історії

Канон Нового Заповіту

Всі християнські церкви вважають Новий Заповіт абсолютною істиною. Але хто й коли сформував його в єдине ціле, хто визначив, які саме з безлічі різних книг про життя Христа та апостолів мають увійти у його склад? Дехто вважає, що християнський канон виробили церковні собори, однак це зовсім не відповідає істині. Жоден з Вселенських Соборів не розглядав питання канонізації церковних книг. На них відбувалося чітке оформлення і закріплення віри традиційної церкви, формулювання її головних догм і вибудовування церковної ієрархії. Але паралельно з цим під контролем голови Церкви — Христа закінчилося формування канону Священного Писання, який був незмінним критерієм віри та богопізнання і тим еталоном, на який Церква мала орієнтуватися.

Як відомо, канон почав формуватися дуже рано. В перші дні свого існування християнські общини використовували як основу юдейські Священні Писання, іноді на івриті, але частіше грецький переклад — Септуагінту. Поряд з тим незмінним авторитетом користувалися слова Христа, які передавалися усно. Їх вивчали напам’ять, записували і зберігали. Паралельно з цим високий авторитет в церкві мали також листи апостолів, які містили їхні настанови. Особливо широке розповсюдження отримали послання Павла. Не лише написання, але й відбір цих книг відбувався під невпинним Божим контролем. Але цей контроль здійснювався не через церковну ієрархію і не через пряме відкриття Боже, дане якомусь видатному пророку, а через історичні обставини, в яких брало участь безліч людей. Таким чином весь канон, як і кожна окрема його книга – це спільна праця Бога та людини.

Причини і фактори формування канону

Першою і найбільш ранньою групою факторів, через які Господь почав формувати канон, стала поява різноманітних ранньохристиянських поглядів та вчень, які спотворювали суть християнства. Щодо канонізації варто зауважити два протилежних впливи, які з’явилися в середині ІІ століття — Маркіона та Монтана. Маркіон відкидав авторитет апостолів, визнавав лише деякі послання Павла і дуже скорочену Євангелію від Луки. Він категорично не приймав книги Старого Заповіту, а також новозаповітні книги, в яких прослідковувався вплив юдейського канону. На противагу такому вченню церква змушена була підкреслити канонічність книг апостолів Петра та Івана, а також підкреслити свою вірність книгам Старого Заповіту. Тобто вплив Маркіона змусив розширити список канонічних книг, які тільки у сукупності гармонійно представляли християнську віру.

Вплив Монтана на канон носив протилежний характер. Головною рисою монтанізму була поява безлічі нових пророцтв, які ніби промовлялися від особи Господа і були записані послідовниками монтаністських пророків. Ці тексти цитувалися поряд з Євангеліями та посланнями. Щоб захиститися від такого розширення канону, церква почала критично ставитися до писань пророчого характеру. Підозра впала навіть на Об’явлення апостола Івана. Таким чином монтаністи змусили церкву почати роботу з «закриття» канону.

Другою групою причин, які змусили чітко окреслити канонічні книги, стали гоніння і особливо вимога влади видати християнські книги для знищення, що вважалося ранньою церквою важким гріхом. Люди не хотіли віддавати свого життя за книги, в істинності яких вони сумнівалися. І це привело до того, що межі канону, які до того часу не були досить чіткими, набули своїх завершених форм.

Третя група причин канонізації була суто технічною. До ІІ століття книги були лише у вигляді сувоїв. І кожна з них зберігалася окремо. Але з кінця І століття сталася своєрідна революція в давньому книговидавництві: сувої почали замінятися кодексами, тобто книгами зі зшитих між собою аркушів. Такий спосіб дозволив об’єднати різні книги в один том, і крім того, визначити послідовність книг. Все це створило технічну базу для формалізації канону.

Ще один фактор, який вплинув на формування канону, полягав у тому, що у ІІ-ІІІ століттях почалася канонізація майже в усіх галузях античної науки. Цей процес почався і в юдаїзмі, затвердивши чіткі межі старозаповітного канону, продовжився в юриспруденції і був особливо помітним в літературі. Саме поняття «канон», як список книг, з’явилося у середовищі вчених, які працювали в Олександрійській бібліотеці і музеї і складали списки книг, котрі вважалися стандартом чи зразком в тій чи іншій галузі.

Процес і критерії формування канону

Процес формування канону був тривалим і природним. Протягом кількох століть під тиском різноманітних обставин церква розпізнавала дію Святого Духа і свою віру в кількох книгах і приймала їх, а деякі книги були рішуче відкинуті.

Списки книг, які вважалися християнами як новозаповітні Священні Писання, почали з’являтися в кінці ІІ століття, і вони трохи відрізнялися один від одного в різних частинах імперії. Найбільш древнім відомим списком такого роду є канон італійського історика та богослова Мураторі. Вважається, що він був складений у ІІ столітті і є своєрідним коротким вступом до книг Нового Заповіту з певними коментарями. В цьому списку у порівнянні з сучасним каноном відсутні Послання Петра, Послання Якова та Послання до євреїв, але варто врахувати, що вченими знайдено лише фрагмент першопочаткового тексту.

Другий найбільш відомий список книг Нового Заповіту залишений Євсевієм Кесарійським на сторінках його «Церковної історії». Євсевій поділив християнську літературу на три категорії. Перша — омологумени, тобто книги, які приймаються всіма і всюди, безсумнівні. У цю групу в Євсевія входили 22 книги: чотири Євангелії, Дії апостолів, Послання апостола Павла (включаючи Послання до євреїв), 1-е Петра, 1-е Івана, Об’явлення Івана. Друга категорія — антилегомени, тобто книги, які хоча й викликали певні суперечки, але були відомі всім і приймалися більшістю. Сюди входили Послання Якова, Юди, 2-е Послання Петра, 2-е і 3-є Послання Івана. Останню категорію Євсевій назвав нофа — хибними, незаконними, відкинутими. Це «Діяння Павла», «Пастир Ерма», «Об’явлення Петра», «Дидахе» та інші. Ще одну групу книг Євсевій називав «злими та нечестивими» — Євангелія від Петра, від Хоми, Дії Андрія, Івана та інших апостолів. Євсевій вважав їх вигадками єретиків.

Варто зауважити, що і канон Мураторі і список Євсевія, й інші давні документи не претендують на встановлення норми. Вони лише констатують існуюче становище і пояснюють його, але сам процес канонізації відбувався без будь-якої скеровуючої дії з боку церковної ієрархії: ні отці церкви, ні імператори, ні собори не керували цим процесом. Понад 20 книг ніколи не викликали сумніву у церков. Довше від інших тривало прийняття в канон соборних послань Петра, Якова, кількох послань Івана, Послання до євреїв, Книги Об’явлення. В той же час деякі церкви приймали як богонатхненні такі книги як «Пастор Єрма», «Євангелія від євреїв» та інші.

Визнання богонатхненності і канонічності більшої частини книг Нового Заповіту можна знайти і в ранніх отців церкви (Юстина Філософа, Климента Римського, Іринея Ліонського та інших), які посилалися на ці книги як на Писання і цитували їх як найвищий авторитет. Кирило Єрусалимський, даючи настанови людям, які готуються до хрещення, у своїх «Огласительних вченнях» перелічує книги Старого і Нового Заповіту (крім Об’явлення Івана) і зауважує, що решту «ми зарахуємо в другий розряд, і ті книги, які не читають в церквах, не читайте і ви окремо».

Афанасій Олександрійський, розсилаючи листи церквам з нагоди святкування Пасхи, в одному з них (написаному в 367 році) привів перелік новозаповітних книг, який повністю відповідає сучасному. При цьому він відділив канонічні книги від неканонічних та єретичних і говорив про канон: «Це джерело спасіння, і ті, хто прагне, наситяться словами життя. Тільки в них сповіщене божественне вчення. Ніхто хай не додає до них нічого і нічого не віднімає».

Деякі місцеві собори також зафіксували те, що вже було вироблено в церкві під дією Святого Духа. Наприклад, Лаодикійський собор 363 року навів список канонічних книг, Гіппонський собор 393 року і Карфагенський собор 397 року також підтвердили канон як те, що є беззаперечним авторитетом в тих церквах, які були представлені на соборах.

Розглядаючи процес формування канону, можна виділити три критерії відбору книг: апостольське авторство (чи авторство близького співробітника апостола); однодушне прийняття всіма місцевими церквами; гармонійна єдність, духовна чистота тексту і відповідність його вченню Христа і загальноцерковній вірі.

Зрозуміло, що у відповідності з цими критеріями деякі книги пройшли більш тривалий шлях, ніж інші, перш ніж потрапили в канон, але, узагальнюючи цей процес, можна сказати словами Вікентія Ліринського, богослова V століття, що канон — це те, у що вірять повсюди, завжди і всі християни.

Може видатися дивним, що християнство, яке вело такі жорстокі внутрішні суперечки з інших питань, так легко і просто прийшло до єдиного висновку про канон, хоча на це потрібно було близько п’яти століть. Ще більш дивним може видатися те, що, незважаючи на догматичну незгоду між собою, всі гілки християнства, як би вони не називалися — історичні, протестантські, вільні та інші — завжди визнавали і до цього часу визнають канонічні книги вищим авторитетом, хоча й можуть по-різному витлумачувати їх. Все це пояснюється тим, що складом канону керував Той, Хто знає абсолютну істину і є сама Істина. Таким чином на фоні богословських суперечок, але зовсім незалежно від них, Господь, як завжди тихо і непомітно, вручив людям Своє письмове Слово.

За книгою «Двадцять століть християнства» С.В. Саннікова


 

Українська християнська поезія