Благовісник

П’ятидесятницька ідентичність

«І слово моє й моя проповідь не в словах переконливих людської мудрості, але в доказі духа та сили, щоб була віра ваша не в мудрості людській, але в силі Божій!» (1Кор.2:4-5) — пише апостол Павло до коринтської церкви, багатої дарами й бідної плодами, церкви, у якій планували ідеологічні суперечки, церкви, де неправильно розуміли мудрість і куди навіть проникла аморальність. І все це якось співвідносилося одне з одним.

І зі слів апостола Павла робимо висновок, що людина може мати духовні дари, але це не є ознакою її моральної бездоганності. Ми читаємо в апостола Павла, що людина може мати духовні прояви, але це не є ознакою її доктринальної бездоганності. І нам дуже непросто сприйняти все це й розібратись у цьому.
Нині є безліч деномінацій та рухів. І коли ми дивимося на те об’єд­нання, у якому перебуваємо, то виникає питання: хто ми — ще одна євангельська деномінація чи окрема течія? Є така історична версія, що справжня християнська Церква, яка виникла після дня П’ятидесятниці, у кінці першого століття померла й лише на початку ХХ століття відродилася. Тобто 18 століть в історії Церкви були неєвангельськими, неп’ятидесятницькими. Прихильники ж іншої версії стверджують, що істинна Церква в першому столітті втратила свою ідентичність і лише невеликі групи людей у різні періоди передавали її один одному, а вже в ХХ столітті це все відновилося.

Отже, хто такі ми, п’ятидесятники? Чи є в нас власне віровчення чи воно запозичене в інших і до нього просто додано певні тези? Чи маємо ми стосунок, наприклад, до Реформації, 500-річчя якої ми нещодавно відзначали? І чи впливає наш духовний досвід на біблійно-богословські погляди?

Кожен із нас за благодаттю Божою пережив явлення Духа й сили. Це стало додатком до нашого євангельського підґрунтя. Цей досвід дав нам особливе бачення вчення про Церкву, спасіння та й про саму людину. Але що таке наш духовний досвід — додаток чи критерій, за допомогою якого ми дивимося на все інше? Відповідь на всі ці питання і дає нам уявлення про п’ятидесятницьку ідентичність.

Якщо йти далі, то ми приходимо до питання: а хто такі слов’янські п’ятидесятники? Коли до нас стали приїжджати брати з-за кордону, вони казали, що ми дуже відрізняємося від них. Один навіть зазначив, що ми не п’ятидесятники, ми православні, які говорять мовами, і нас з ним ріднить лише цей духовний досвід, який ми пережили. А сам спосіб мислення в нас православний.

І це знову приводить нас до нових запитань: які елементи нашого віровчення запозичені зі світової п’ятидесятницької традиції, а які мають місцеве походження? Можна було б і далі ставити перед собою безліч питань, але вже варто відповідати на них.

Що таке ідентичність?

Встановити ідентичність — означає окреслити сталі й змінні риси певного предмету чи явища й співвіднести їх між собою. Наприклад, візьмемо Церкву Христову: окреслити її ідентичність означає визначити, що в ній вічне, незмінне, фундаментальне, а що може змінюватися, розвиватися, контекстуалізуватися? І як це стале й змінне співвіднести між собою?

Ідентифікація п’ятидесятницького руху пов’язана з певними аспектами. По-перше, як цей досвід співвідноситься з біблійним віровченням (чи знаходимо ми щось подібне на сторінках Писання)? По-друге, як цей феномен розвивається в історії і чи він проявлявся ще колись? По-третє, який рівень ідейно-догматичних розробок на даному етапі? По-четверте, наскільки прихильники даного вчення усвідомлюють його сутність і наскільки активного його практикують? І, по-п’яте, наскільки він впливає на суспільне життя?

Наприклад, щодо п’ятидесятницьких проявів є багато запитань. Є католики, які заговорили мовами. То чи можемо ми назвати їх п’ятидесятниками? Разом із тим є члени п’ятидесятницьких церков, які мовами не говорять, — чи можна їх назвати п’ятидесятниками? Хто ж більший п’ятидесятник: католик, який практикує духовні дари, чи п’ятидесятник, який не робить цього? І коли науковці стикаються з такою багатогранністю п’ятидесятницького руху, то вони не мають навіть необхідного інструментарію, щоб систематизувати всі ці моменти.

Коли ми подивимося на початок сучасного п’ятидесятницького руху, а це початок ХХ століття, то побачимо, що від інших рухів його відрізняє те, що в нього немає одного ідеолога-засновника. І це було добре, бо він не був прив’язаний до праць, дій, думок свого засновника. По-друге, у п’ятидесятництві не було одного місця заснування. Дуже цікавими є слова Ісуса, які він сказав самарянці про те, що Бога цікавить не місце поклоніння, а стан поклонника. Коли місіонери з Азуза поїхали в інші країни, вважаючи, що несуть їм щось, що Бог відкрив лише їм, то, прибувши на місця своєї праці, виявляли групи людей, які пережили подібний досвід. Тому вчені, досліджуючи цей феномен, стверджують: «Варто говорити про розосередженість п’ятидесятницького руху». Тобто П’ятидесятниця відроджувалася не в одному місці, а в багатьох одночасно. Це було важливо, тому що люди зазвичай схильні абсолютизувати витоки руху. Бог зберіг нас від цього. Але результатом такої розосередженості стало безліч богословських витоків. Навіть в Україні, де було декілька ранніх засновників п’ятидесятницького руху, є безліч відмінностей між церквами на заході та сході. Це обумовлено історично.

Ще один дуже важливий момент — п’ятидесятницький досвід за своєю суттю духовний, містифікований (від μυστικος — «прихований», «таємний» — такий, що передбачає безпосередній зв'язок (єднання) з Богом). Тому ми не раз можемо чути від людей: «Бог мені відкрив». І, відповідно, пастор уже не може відкрити так, і це ніби позбавляє його духовного впливу на цю людину — бо ж їй відкриває Бог.

Релігієзнавці кажуть, що, потенційно, кожен п’ятидесятник може створити свою деномінацію, бо кожен із них має особистий досвід, і він відрізняється від досвіду інших. Я хочу сказати, що наші пастори — це великі герої віри, які увесь цей час продовжують поєднувати непоєднуване: людей, які, згідно з науковим аналізом, можуть витворити безліч власних деномінацій. Правда, у цих деномінаціях, крім нас самих, у переважній більшості не буде ніяких послідовників, але така можливість є. Те, про що я говорив, звісно ж, веде до деномінаційної різноманітності. У світі 11 тисяч п’ятидесятницьких об’єднань (жодна інша конфесія не може зрівнятися з таким розмаїттям).
Але я хотів би піти трохи глибше.

Рівні ідентифікації релігійного руху

Коли ми вивчаємо п’ятидесятницький феномен, то апелюємо до дня П’ятидесятниці, бо це духовний прояв, генетично пов’язаний із цим днем. Від інших течій нас відрізняє те, що ми віримо, що П’ятидесятниця — це не просто історичний факт, а це триваючий духовний процес. Тому історично ми розглядаємо п’ятидесятництво на трьох рівнях. Перший — це рівень досвіду. Для нас це не просто події в Єрусалимі, це реальність нинішнього дня, це ті події, які відбулися в Лос-Анджелесі, в Одесі, на Тернопільщині й відбуваються тепер у різних місцях. Тобто ми не можемо обмежити П’ятидесятницю хронологічно й географічно, тому що Дух дихає, де хоче.

Церква отримала Дух Святий, щоб стати світлом Христа. І оскільки першим століттям місія Христа не обмежується, сучасна Церква потребує Духа Святого так само, як і Церква першого століття Це ключовий місіональний аргумент — щоб бути свідками: «Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете… аж до останнього краю землі» (Дії 1:8). Тому ми віримо в універсальність П’ятидесятниці, у те, що вона виходить за межі першого століття, тому що місія Церкви не завершена.

Уявіть собі, якби Бог першому-другому поколінню християн дав би ці переживання, а іншим сказав би: «А вам вони не потрібні!» Свідки Єгови стверджують, що духовні дарування припинилися зі смертю апостола Івана. Але жоден текст Писання, дух Писання, логіка Писання не дозволяє нам обмежити дію Духа Святого першим століттям. І доки в Церкви є місія, доти П’ятидесятниця буде актуальною.

Розглядаючи п’ятидесятницький рух на рівні досвіду ми говоримо про те, що на початку ХХ століття п’ятидесятництво відроджується. Тут ми не вживаємо слова «виникає», бо ці слова за своєю суттю дуже різняться. Говорячи «виникає», я відмовляю п’ятидесятницькому рухові в його взаємозв’язку з першоапостольським періодом і з тим, що було в історії Церкви. Коли ж я кажу «відроджується», цей генетичний зв’язок зберігається.

Але, окрім рівня досвіду, ми розглядаємо п’ятидесятництво на рівні вчення. І воно розвивається й формується Божим Словом. Це рух, що подолав деномінаційні перешкоди й орієнтується на говоріння мовами як початкову й обов’язкову ознаку хрещення Духом Святим. Отут ми вже потрапляємо в зону, де виникає багато дискусій. І сьогодні багато хто запитує, чи може бути хрещення Духом Святим без говоріння мовами? Чи є хрещення Святим Духом ключем до інших духовних дарів? Чи можна не говорити мовами, а мати всі інші дари й інтерпретувати інші мови як один із духовних дарів, який не впливає на інші?
Звичайно, деякі текстологи скажуть, що на сторінках Писання немає завершеного вчення про Святий Дух.

Ранні апостоли були не богословами, а благовісниками. Вони не писали складних трактатів, вони проповідували Євангелію. Вони не думали про майбутнє покоління, а думали передусім про те, як сповістити Добру Звістку нинішньому поколінню, бо їм було сказано, що час обмежений.

Але в Писанні є достатньо імперативів, достатньо інструментарію для того, щоб сформувати п’ятидесятницьке вчення. І, зауважте, п’ятидесятницький рух відроджується в контексті загального повернення до Євангелії. На першому етапі, у добу Реформації, Лютер відроджує вчення про спасіння вірою. Це основна його заслуга в історії Церкви. І не треба абсолютизувати Лютера, не треба очікувати від нього чогось кардинального. Він виконав роль сходинки. І ми сьогодні стоїмо вище тому, що Лютер став на одну з нижніх сходинок. На другому етапі Веслі реформував вчення про особисту етику християнина. Він багато говорив про освячення. Він учить про друге благословення — про те, що людина повинна не лише вірою прийняти Христа, але її справи благочестя повинні засвідчити динаміку цієї віри. І на третьому етапі, саме в русі святості відроджується п’ятидесятницьке вчення й практика. Оця послідовність із біблійної та історичної точки зору є дуже важливою.

Пригадаймо Ісусове чудо нагодування п’яти тисяч голодних чоловіків, окрім жінок і дітей, п’ятьма хлібами й двома рибками. Як же там все відбувалося? Спочатку Ісус просить учнів розсадити людей рядами по п’ятдесят, по сто. А потім піднімає вгору хліб і молиться за чудо. Що ж би було, коли б усе робилося навпаки: почалися надприродні харизми, було явлене чудо, кількість їжі збільшилася?.. Чи вдалося б учням тоді розсадити людей рядами? Чи вдалося б їм навести порядок в умовах, коли вже харизма діє? Через призму цього прикладу ми можемо краще зрозуміти, чому саме п’ятидесятницьке вчення відродилося пізніше, після того, як було відроджене вчення про спасіння, про освячення. Харизма приносить найбільше користі там, де є порядок у вченні. Там, де у вченні порядку немає, харизма може бути, тому що її наявність не є свідченням доктринальної бездоганності. В історії церкви було безліч рухів, схожих на п’ятидесятницький, які переживали подібний досвід. Але вони занепали через те, що не мали вчення і не могли передати свого досвіду навіть наступному поколінню. Щоб передати якийсь досвід наступному поколінню, самого досвіду мало. Потрібно осмислити цей досвід, зрозуміти, навіщо він потрібен. Вчення є важливим містком для передачі досвіду від одного покоління до іншого.

Тому коли ми говоримо про п’ятидесятництво, ми говоримо про рівень досвіду, про рівень вчення і про третій рівень — власне деномінаційний рівень. А на деномінаційному рівні ми вже говоримо про «виникнення» конкретних п’ятидесятницьких деномінацій. І тут ми вже не повинні боятися слова «виникнення» чи «заснування», оскільки йдеться про організаційні моменти. Бо, як відомо, як такого п’ятидесятницького руху не було в кінці ХІХ століття, а потім він виникає і неймовірно розгалужується. І саме наведена систематизація за рівнями (п’ятидесятництво як досвід, п’ятидесятництво як вчення і п’ятидесятництво як деномінація) допомагає нам краще осмислити всю цю багатогранність п’ятидесятницького руху й зрозуміти його природу та ідентичність.

Згідно з цими напрямками, п’ятидесятницький рух можна розглядати на основі пережитого з Богом — зокрема прийняття хрещення з ознакою інших мов. Його можна вивчати, опираючись на п’ятидесятницьку доктрину. Але є ті, хто не пережив цього досвіду, або такі, які говорять мовами, але не вірять, що це обов’язкова ознака хрещення Святим Духом. І, зрештою, є ті, хто є членом п’ятидесятницької деномінації, але можуть не мати досвіду або не погоджуватися з оцим вченням.

І саме аналіз та систематизація цієї багатогранності на трьох вище згаданих рівнях дає нам змогу визначити істинну п’ятидесятницьку ідентичність.

Коли вчені підходять до п’ятидесятництва з точки зору генези (походження), у них є декілька теорій, які я пропоную розглядати не як протилежності, а як такі, що доповнюють одна одну. Перша — історико-теологічна, яка стверджує про те, що інтенсивність духовних дарувань залежить від рівня розробки вчення. Якщо говорити просто, то в тій чи інші місцевій церкві практикують саме те, про що вчать з-за кафедри. Поки в першому столітті учні вчили про Святий Дух, і Його прояви були в житті Церкви. З третього століття Отці Церкви починають вчити, що не треба шукати особливої ознаки хрещення Святим Духом. Єдиною ознакою людини, яка прийняла Святий Дух, є вдосконалення. А ще згодом у східній церкві почнуть вчити про те, що злиття Святого Духа відбувається в момент водного хрещення дитини. Тоді людина миропомазується і отримує Духа Святого. І коли змінюється вчення, змінюється практика. І вже починаючи з 3-4 століття ми не бачимо того, щоб люди масово говорили мовами. І в середньовічний період церква входила з такою позицією: є люди, які говорять мовами. Це особливі святі. І не треба очікувати того, що цей дар доступний усім. Це винятковий досвід виняткових людей, допоки ті були угодні офіційній церкві. Тому тисяча років Середньовічної епохи не цікаві історикам, які досліджують розширення П’ятидесятниці. Відомою постаттю того часу був Франциск Асизький. Бог діяв через нього, він молився за хворих, які отримували зцілення. Разом зі своєю командною він пройшов усю північ Італії й південь Франції, проповідуючи Боже Слово, виганяючи демонів, але його сприймали як святого доти, доки він не став критикувати тогочасну церкву, хоча, чесно кажучи, по-справжньому він її не критикував. Церква на той час була у кризовому стані, папа Інокентій ІІІ організовував хрестові походи, на Латеранському соборі було прийнято безліч неєвангельських рішень. І якби Франциск говорив про все це прямо, то його пророча місія, його святість та й уся його діяльність на тому б закінчилися. Хочу сказати, що й у сучасному православ’ї є випадки говоріння мовами. І це не забороняється, а навіть вважається певним рівнем святості, при умові, що ви визнаєте увесь інший корпус православної догматики. Якщо ж ви почнете критикувати або викривати певні недоліки, то із категорії святого одразу ж перейдете в категорію інакомислячого.

Завдяки Реформації, як стверджують прихильники історико-теологічної теорії, відновилося вчення про спасіння вірою, про святість життя і зрештою вчення про хрещення Святим Духом. І коли про це почали вчити, люди почали прагнути цього — і, відповідно, отримувати.

Чому ми сьогодні не так багато бачимо надприродніх речей? Будьмо відвертими: ми не багато вчимо про це. І, можливо, згідно з цією концепцією, ми повинні повернутися до цих текстів і проповідувати про це, щоб показати актуальність цього і спонукати людей шукати проявів Духа у своєму житті.

Друга концепція іменується суспільною концепцією. Вона розглядає п’ятидесятнитво як суспільний рух. Напередодні виникнення п’ятидесятницького руху як деномінації в Америці було декілька протистоянь. Ключовим із них було расове протистояння. Також за свої права активно боролися жінки. І п’ятидесятницька церква на той час стала першою церквою в США, де і афро-американці, й англосакси, і жінки, і чоловіки створили гармонійну систему стосунків. Як згодом напише один історик: «Лінія кольору шкіри була змита кров’ю Ісуса Христа». Завдяки духовним переживанням, які отримували усі люди, що з вірою прагнули цього, були стерті відмінності між расами, нерівність між соціальним походженням і т. ін.. І в цьому сенсі п’ятидесятництво зіграло дуже потужну суспільну роль. Ранній п’ятидесятницький рух — це переважно рух з низів, які відчули себе гармонійно, в мирі з собою та світом, що їх оточує. Те ж саме із жінками та дітьми, які були рівноправними учасниками служінь у ранніх п’ятидесятницьких церквах. Я переглядав наші протоколи ранніх п’ятидесятницьких з’їздів. Їхніми учасниками були також жінки та діти. І на тих зібраннях лунали пророцтва через дітей, жінки там служили, тому що була віра в те, що Дух Святий може проговорити через дитину, може використати жінку. І ще на Азуза-стріт почали говорити, що критерієм для служіння є не стать, а покликання. Уявляєте, який радикальний принцип! Особливо у той час. І в цьому сенсі суспільна концепція стверджує, що п’ятидесятництво — це форма соціального протесту проти расової та іншої дискримінації, що розвинулася в кінці 19 на початку 20 століття. І відкидати цього повністю не слід, тому що саме це дозволило п’ятидесятництву швидко поширитися в низах.

Наступна концепція, яка називається соціокультурною, тісно пов’язана із суспільною. Вона стверджує, що ранні п’ятидесятники — це не просто люди з низів. Це обмежені в соціальному та культурному плані люди, яким п’ятидесятництво компенсувало недоліки соціального та політичного становища. Цього не могли зробити історичні церкви, де людина не могла відчути себе індивідуумом в повному сенсі цього слова. Там усі мають робити все: усі мають хреститися, всі разом поклонитися, разом підійти до вівтаря, разом повторити певні слова. А тут — бідна людина приходить, а їй кажуть, що вона священство царське. Вона не має засобів для існування, а їй кажуть, що вона має скарби на небі. Вона вважає себе ні на що не здатною, а їй кажуть: «У нас стільки роботи. Ти нам дуже потрібен. Берися до справи!»

І це виклик для нас. Більшість із нас прийшли в церкву не від хорошого життя. Але у наших стосунках з Богом зрілість настає тоді, коли ми від споживацьких стосунків приходимо до стосунків, які базуються на пізнанні та виконанні Його волі. Тоді, коли ми починаємо служити Богові не тому, що нам щось від Нього треба, а тому, що Він Бог. Але часто людям подобається Христос як Спаситель, але не подобається як Господь. Христос-Спаситель є для людей засобом порятунку. А от, говорячи Христос-Господь, ми визнаємо Його владу і повинні стати під Його правила, під Його Слово. Тому хочу сказати вам: нині настає час жити не просто по милості Божій, а й по Його волі. І це непросто. Звісно, нам завжди треба буде Божа милість.

Справді, п’ятидесятництво компенсує своїм послідовникам їхні недоліки, але його розвиток буде повноцінним лише тоді, коли люди будуть спроможні перейти від споживацьких інтересів у стосунках з Богом до стосунків, які базуються на Його бажаннях.

Ще одна дуже цікава концепція називається місіональною концепцією. Її прихильники стверджують, що у 19 столітті була гостра місіонерська криза. Відбувається спад місіонерського руху, починається протистояння між країнами перед першою світовою війною. І п’ятидесятництво виникає як спроба відродити пристрасне місіонерське бачення для людей початку 20 століття. Ранні п’ятидестяники вважають, що є саме тим джерелом, завдяки якому Бог змотивує багатьох людей, багато церков згадати своє місіонерське призначення на цій землі, тому що Христос скоро прийде.

І з цією пов’язана ще одна концепція, яка зветься органічною і стверджує, що п’ятидесятництво — це рух оновлення християнства, покликаний відродити зразок першоапостольської церкви. І тут виникає один момент: чим більше існує церква, тим більше вона втрачає свою першочергову мету і концентрується на самозбереженні.

Церква Христова виникла, щоб являти Христа світу Христа. І зростала вона, ведена Великим Дорученням — йти по всьому світові й спасати усіх людей. Але настав час, коли Церква втратила це. Вона стала егоцентричною, сфокусованою на собі. Саме тому виникла необхідність в реформації.

Взагалі кожна місцева церква у своєму розвитку проходить три етапи. Перший етап — місія. Це той етап, завдяки якому вона виникла. В той час церква орієнтується на майбутнє, керується баченням, фокусується на суспільстві і зростає через навернення.

Зрештою настає момент, коли церква досягає 20-25 років і починає входити в період інституціоналізації (процес визначення і закріплення соціальних норм, правил, статусів і ролей, приведення їх в систему — прим. ред.). І на цьому етапі інституційного розвитку церкви вона орієнтується на нинішні потреби, керується не баченням, а програмою, фокусується на собі і зростає за рахунок переходу з інших громад, тому що багатьом цікаво бути членом такої громади, яка задовольняє потреби своїх по вірі.

Але зрештою така тенденція призводить до того, що церква стає на шлях виживання. Тоді вона згадує минуле, керована структурою, без якої багато подібних церков вже б припинили своє існування. У такій церкві кожен член фокусується на собі, люди живуть своїм життям, а не життям церкви. І ще однією її особливістю є відсутність зросту або зріст через дітонародження. Але ці діти народжуються на етапі кризи церкви, і вони не бачили її розквіту, а лише чують розповіді про це. І тут виникає проблема.

Зрештою постає правомірне питання: чи може громада з етапу виживання перейти на етап місії? Це непросто. Історія кожної окремо взятої місцевої церкви тимчасова. Жодна з них не проіснувала з першоапостольських часів і аж дотепер. А християнство живе. Це звучить трохи сумно, але, як свідчить історія: у кожної місцевої громади є певний період для існування, коли вона повинна виконувати своє призначення — посилати місіонерів, служити благословенням для інших. Потім настає момент, коли інші церкви переймають ту естафету, а ця церква переходить у стан інституціоналізації, а згодом і вимирання. Так було і з церквою на Азуза-стріт, яка дала життя тисячам церков, але у 1931 році ця громада духовно збанкрутувала і з часом померла.

Отже, п’ятидесятництво у своїй генезі неоднозначне. Тут є ідеологія, історико-теологічна концепція, тут є суспільні причини, які стимулювали його зріст, тут є соціокультурний та місійний виміри. І тут є органіка — спроба повернутися до справжнього, автентичного стану першоапостольської громади.

Проте, завершуючи, я хотів би звернути увагу на наше п’ятидесятництво в контексті його генези. У нас є декілька ліній, які окреслюють походження п’ятидесятницької церкви: одні кажуть, що вона була завезена.

Часто нам кажуть, що ми «американська віра», що ми не маємо нічого спільного з місцевим контекстом. Ми не самобутні для української культури, а нас просто привезли «в чемодані» зі Сполучених штатів. Даючи відповідь на такі закиди, я кажу: «Якби ми були штучно привезеними, то чи змогли б настільки прижитися в історичному контексті, що нині кількість євангельських громад розширилася до десяти тисяч. І це на територіях, де їх ніколи не було». І люди розуміють, що має бути якесь підґрунтя для цього. Має бути щось інше.

Є думка про те, що цей рух є автохтонним (місцевим, корінним). Тобто п’ятидесятництво — це результат самобутніх духовних пошуків в середовищі містичного православного інакомислення, підживлений проповідями реемігрантів. Ця концепція стверджує, що на нас захід не вплинув. Ми православні, які говорять мовами. Звісно, в дечому ми стали схожі на західних п’ятидесятників, але продовжуємо мислити, як люди, які живуть на наших землях. Звичайно ж, ця концепція має свої преваги, але має й недоліки.

І ще одна концепція, яка зараз дуже інтенсивно розробляється, — це євангельська концепція. Особливо вона прослідковується, коли ми говоримо про воронаєвський рух. Гортаючи сторінки баптистських, а також євангельських (так званих прохановських) видань початку 20 століття, ми виявляємо там безліч статей, присвячених темі Святого Духа. Це свідчить про те, що на той час ця тема була дуже актуальна. Та коли в Україну повертається Іван Воронаєв і починає проповідувати про хрещення Святим Духом, ці люди відмовляються від цього досвіду. Хоча самі вони своїми статтями, своїми семінарами, своїми молитвами приготували все для поширення цього вчення, але коли пробудження прийшло, вони від нього відсторонилися.

Щось відбувалося й у масштабах світу. Такі люди, як Муді, Торей своїм вченням розбурхали цей духовний пошук, але коли прийшли ці духовні переживання, вони почали відмовлятися від цього, кажучи, що не це мали на увазі, коли проповідували. Вони все це підготували, вони зорали це поле, але потім відмежувалися від цього. Тобто історія свідчить, що ті, хто готує пробудження, зазвичай у нього не входять, бо вони вже намалювали власну картину. І коли те, що вони намалювали, не збігається з дійсністю, це стає проблемою.
Наприклад, Лютер із Цвінглі були очільниками Реформації. Світська влада хотіла їх поєднати, щоб Реформація рухалася одним потоком. У місті Мальбург у 1529 році ці два великих реформатори зустрілися.

Перед ними було 15 питань, в яких треба було дійти певної згоди. Три тижні вони спілкувалися, дискутували. Зрештою в 14 питаннях вони зійшлися, а в п’ятнадцятому питанні, котре містило шість пунктів, вони зійшлися в п’яти з цих пунктів. Один аспект, який стосувався певних елементів причастя, розділив цих двох мужів. Лютер казав, що хліб і вино — це тіло Христове. На що Цвінглі заперечував: «Але ж Христос казав, що Він є двері», хоча насправді він не двері. Це сказано образно, як і у випадку з причастям, коли хліб і вино лише вказують на тіло й кров, а не є ними. Таким чином стосунки між цими двома християнами не склалися. Лютер сказав на прощання: «Я б хотів бути з тобою на небі, але тебе там не буде. Бо ти не згоден зі мною у цьому пункті». Лютер був людиною Середньовіччя, а тоді люди мислили так: «Якщо ти зі мною не згодний в одному, то не згоден зі мною в усьому».

Так само на початку 20 століття. Люди підготували пробудження, багато зробили для того, але не зійшлися в якихось незначних деталях. Звісно, я як історик хочу зазначити, що були й крайнощі в п’ятидесятницькому русі. Були проблеми з надмірною екстатичністю, бракувало вчення і, напевно, це налякало тих, хто готував оце пробудження. Але вже згодом теологи скажуть: «Ми не можемо Духа Святого класифікувати, типологізувати чи періодизувати». Ми можемо створити якесь вчення, якусь систему, якусь таблицю, але Дух Святий все одно нас дивує, тому що Він виходить за межі будь-якої таблиці, схеми чи класифікації. І ми не можемо втиснути Його в якісь раціональні концепти, сконструювати Його роботу і сказати, що Він діє лише в тих межах, які ми окреслили, і ніяк по-іншому. Дух Святий не діє так, як ми уявляємо й розуміємо. І хоча це іноді лякає нас, Він діє так, як вважає за потрібне.

«Тоді знову сказав їм Ісус: «Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!» (Iв.20:21).

Церква Божа була народжена на Голгофі та явлена світу в день П’ятидесятниці. І місія, посланництво Церкви — це справа, що походить не від людини, а від Бога, і ми працюємо разом із Богом, втілюючи Його волю у своєму житті. Євангельська місія складається з трьох актів: перший — Отець послав на землю Свого Сина. Другий акт місії стався в день П’ятидесятниці — Отець і Син послали на землю Святого Духа, Який наділяє нас здібністю та спроможністю виконувати Господню місію. І третім актом місії, який стосується нас з вами, є те, що Отець, Син і Святий Дух посилають нас із вами — Свою Церкву — явити Христа світові. Перед Своїм вознесінням, даючи останні настанови учням, Ісус сказав: «А Він їм відказав: «То не ваша справа знати час та добу, що Отець поклав у владі Своїй. Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете… аж до останнього краю землі» (Дії1:7-8).

Саме цим імпульсом керувався новостворений п’ятидесятницький рух 100-110 років тому. І це бачення дійшло й до наших земель.

На початку 20-го століття п’ятидесятниця на терени наших земель приходить трьома шляхами: з північного заходу (завдяки праці норвезького місіонера Томаса Барратта), з південного напрямку (праця в Одесі та навколишніх територіях Івана Воронаєва), а також із західного (на якому, власне, я хочу зупинитися більш детально).

Отже, на початку 20-го століття значна частина жителів Західної України не мала роботи. Шукаючи способу заробити, люди отримали можливість виїхати у США. Багато хто з них хотів залишитися в еміграції. Проте ті люди, які там наверталися до Бога й отримували хрещення Святим Духом, відчували у своєму серці бажання проповідувати на батьківщині. І знаючи, які важкі часи переживає їхня батьківщина, вони все одно залишають місце, де заробляли хороші гроші й мали все необхідне, щоб повернутися на рідну землю й звіщати там про спасіння.

Утворення нової церкви — це завжди жертва, це завжди посвята. Розвиток церкви — це завжди важка праця й боротьба. Одним із людей, які готові були на цю жертву, став Порфирій Ільчук. Він народився на Тернопільщині. Перед першою світовою поїхав на рік заробити грошей у США. Коли почалася війна, перестали ходити кораблі, літаків тоді ще не було, і чоловік не мав змоги повернутися додому, як планував. І замість року Порфирій провів у США шість років. Уже став подумувати про те, щоб пустити в Америці коріння, бо з сім’єю стосунки обірвалися і його ніби й ніщо не тримає. Але в 1918 році він потрапив на служіння в американську п’ятидесятницьку церкву, де покаявся й отримав хрещення Святим Духом. Тоді Порфирій зрозумів, що треба повертатися до сім’ї й дітей. У 1919 році йому це не вдалося. Корабель, на якому плив чоловік, повернули назад, сприйнявши як ворожий, і в тому гармидері у Порфирія вкрали всі гроші. Чоловік завагався: як же бути — лишатися тут ще на певний час чи їхати додому з порожнім гаманцем, але з Духом Святим у серці. І тієї ж ночі він бачить у сновидінні глечик, наповнений доларами. І Порфирій вирішує, що треба рухатися додому, а Бог про все потурбується. І він разом із друзями Трохимом Нагорним і Йосипом Антонюком у 1920 році прибуває в Шумськ Кременецького району. І Бог робить чудеса. Сім’ї їх упізнають, признають, стосунки відновлюються. І в тому ж році їхні сім’ї навертаються до Господа. Багато односельчан приходять до них послухати Євангелію, яка звіщається в силі Святого Духа. Проти них повстає місцева релігійна верхівка, їх звинувачують у пропаганді комунізму. У березні 1921 року в домі священика п’яні польські солдати настільки побили Ільчука, що подумали, що він мертвий. Вони віддали його почорніле тіло дружині. Але Бог зберіг його життя, і Порфирій Іванович невдовзі знову став проповідувати Слово Боже. Зрештою його і ще кількох братів осудили до смертної кари. Коли їх везли на возі на місце страти, Нагорний запитав Ільчука: «А ти пам’ятаєш, як у Штатах ти бачив видіння: повні хати людей, які прийняли Євангелію і отримали хрещення Святим Духом? Ми ж цього не бачили, а наше життя вже має скінчитися». Коли їх привели на галявину, Ільчук попросив дозволу помолитися перед смертю. Коли він молився, якийсь Божий страх зійшов на жандармів, двоє з них навіть просльозилися, і вони сказали: «Тікайте хлопці, поки ми вас відпускаємо, і не приходьте тільки в це село проповідувати, поки наша військова частина тут перебуває». Так Бог дивним чином зберіг їхнє життя. Після цього Порфирій Ільчук прожив ще 36 років і помер своєю смертю в 1957 році (хоча його чотири рази осуджували до страти), а Нагорний — 42 роки. І вони своїми очима в Західній Україні бачили повні хати людей, покаяних і охрещених Святим Духом.

Але повернення цих братів в Україну, як і повернення й інших, мало локальний вплив. Церкви формувалися незалежно одна від одної й розвивалися по-своєму. Тоді не було теології, було багато практики, емоцій, сили Божої, але в 1924 році на територію Західної України повертається Іван Герес.

Він бачить навернених людей, бачить церкви, але зауважує, що вони діють осібно і не спілкуються між собою. Герес пропонує цим церквам об’єднатися і збирає перший з’їзд у Кременці на початку травня 1924 року. На тому з’їзді було створено союз, який назвали Союзом євангельських християн імені святої П’ятидесятниці. Відтоді служіння стало більш організованим і злагодженим. Я буду ще не раз вертатися до різних історичних моментів, пропонуючи вам розглянути сім уроків реалізації п’ятидесятницької ідентичності, які на практиці проявилися в Західній Україні.

Урок перший: місія — основне заняття хрещених Святим Духом людей

Люди початку 20-го століття, отримавши новий особливий досвід, розуміли, що він не є самоціллю. Що Дух Святий зійшов не просто, щоб хизуватися і казати всім, що хрещений Святим Духом. Дух Святий зійшов для того, щоб ти міг бути посланим і мав змогу звершувати Божу справу. Ми повинні явити Христа світу в силі Святого Духа. І саме так розуміли своє призначення ці люди, які не мали великої освіти. Вони не прочитали багато книжок, але, маючи в руках Писання, а в серці Святого Духа, здійснюють місіонерську діяльність. Завдяки їхній праці Благою Звісткою були досягнуті навіть найвіддаленіші поліські села. І їхня проповідь часто завершувалася масовими водними хрещеннями.

У кінці 1920-х років на території Східної Польщі (нині Західна Україна) з’являється ще одна знакова особистість — Густав Шмітд. Він народився на Житомирщині, учився в Німеччині, був громадянином США, а одружився на норвежці. Шість років виконував місіонерське служіння в Норвегії, потім повернувся в Штати, а згодом Бог поклав йому на серце щось зробити для земної батьківщини, де він народився. Шмідт знайшов двох шведських бізнесменів у Сполучених Штатах, за їхньої підтримки створив Східноєвропейську місію, штаб-квартира якої була в місті Гданську. У 1929 році діяльність цієї місії охопила Західну Україну. Брати спочатку сприйняли це насторожено, тому що Шмідт представляв іншу деномінацію — Асамблеї Божі, тоді як Герес, який координував роботу діючого Союзу, представляв Церкву Божу. Але Бог дав їм взаєморозуміння — і майже всі церкви стали співпрацювати з Густавом Гербертом Шмідтом, завдяки зусиллям якого місіонерська діяльність церкви вийшла на новий значно вищий рівень — з’явилося поняття благовісництва.

Варто зазначити, що благовісники були основними особами в ранньому п’ятидесятницькому русі, тому що вважалося, що всі християни покликані до благовістя. Основною вимогою до благовісників було сповнення Святим Духом. Бо це вважалося саме тим, що робить благовістя успішним. Благовісник також повинен був мати стратегічне мислення — не лише дбати про себе й власну родину, а керуватися баченням, яке Бог дає в Дусі щодо того, де відкривати церкву, як її розбудовувати. Ще однією вимогою був високий рівень моралі, що на той час дуже контрастувало з поведінкою служителів історичних церков, особливо православної. Тому щоб бути успішним благовісником — світлом для інших — треба було стати святим. На той час церква розуміла, що благовісники багато часу присвячують Божій справі, тому надавали їм необхідну матеріальну підтримку, бо ж удома в цих людей були діти, яких треба було годувати. Саме за такою моделлю відбувалося благовістя. І воно було успішним.

У 1028 році зібрався другий з’їзд Союзу в Кременці, на якому було прийнято рішення про повну євангелізацію Полісся. Ідея була така: не всі ниви дозрівають в один час. Коли благовісники, послані Союзом, прийшли на Франківщину, то карпатські ворожбити не допустили їх на свої території. На Львівщині греко-католицькі інтелігенти також не дозволили їм розвинути свою діяльність. І вони вирішили, що не слід стояти й плакати біля зачинених дверей, а входити у двері, які відчинені. До 1929 року, допоки Шмідт не втрутився в цю ситуацію, брати надто буквально розуміли Писання — і в тих місцях на Рівненщині, на Тернопільщині, на Волині, де їх не приймали, обтрушували порох. Виходячи з сіл, де їх били чи проганяли, вони обтрушували зі штанів пилюку, проводячи по них рукою й приказуючи: «Бачить Бог і судить!» І ось уже минуло 90 років, а в тих селах ще й досі немає євангельських церков. Такі випадки відомі й на Західній Україні, і на Сході, де в одному селі може бути тисячна церква, а в іншому селі за 5 кілометрів — немає жодного віруючого.

Я хочу сказати вам щось дуже серйозне: 1920-1930-ті роки — це духовно особливо чутливий період. І те, що тоді зв’язувалося, досі зв’язане, те, що тоді розв’язувалося, — розв’язане донині й розвивається. У нас на Дніпропетровщині є село Михайлівка. Мій прадід із іншими віруючими в 1928 році поїхав туди проповідувати. Їх там побили, і вони, вийшовши з села, обтрусили порох. І за 90 років у Михайлівці не було жодного віруючого, хоча це село розташоване за три кілометри від нашого містечка. Уже в районі з’явилася приказка — про якусь невирішальну справу кажуть: «Це те ж саме, що послати попа в Михайлівку». Наші брати звершили вже три молитви спеціально на тому місці, щоб щось змінилося, але поки що явних змін немає. І коли Шмідт прийшов, то заборонив братам це робити.

Ще одна цікава особливість тогочасного благовістя — це відсутність залежності місіонерського руху від дому молитви. Ранній п’ятидесятницький рух не думав про будівництво. На це не було ані ресурсів, ані часу. Основним їхнім завданням було спасіння людей. І лише в 1928 році вони вирішили будувати доми молитви. І 21 вересня 1930 року в селі Биківці на Тернопільщині відбулося перше відкриття молитовного дому.

Проте, як вже було зазначено, ранні п’ятидесятники не були залежні від приміщень. Вони пристосовували різні будівлі для власних потреб і вважали, що приміщення — це другорядне. Основне — це гаряче серце й велосипед. Є фото, на яких благовісники, до речі, серед них були й сестри, у нарядних костюмах і з велосипедами. Цим транспортом вони об’їхали все Полісся — і Господь потужно благословив їхню працю.

Спогади про їхню працю вражають і дивують водночас: «Брати Адамек і Давидюк, перебуваючи на Львівщині, стоячи на пеньку зрізаного дерева, проповідували Слово Боже. А відтак настав час молитви, після якої у воду ввійшли брати Голубовський і Федишин, а за ними рядочком у білій одежі йшли повільно люди: до одного — брати, а до іншого — сестри. У той день увійшло в завіт із Господом понад 100 душ». Ще маленький звіт: «31 березня ми вирушили пішки за 30 верст у Жолудськ, де мали шість зібрань, на яких Господь хрестив 46 душ Духом Святим і 8 душ покаялося, — пише Лукаш Столярчук. — 3 квітня відвідали Ромейки, де Господь хрестив Духом Святим 28 душ. За ці останні вісім тижнів Господь хрестив Святим Духом 129 душ, у тому числі 60 дітей недільної школи. Слава Господу!» Або ж Станіслав Недвецький — потужний брат (на фото він зазвичай з галстуком-метеликом і обручкою на лівій руці), який повернувшись зі США в Молодечне, що в Білорусі, став проповідувати. І Господь діяв. Ось як він звітує про свою працю: «Протягом березня 1930 року я провів у різних місцях 22 богослужіння, під час яких покаялося 63 людини. У квітні я провів 29 богослужінь у різних місцях і пройшов пішки 125 км. На сьогодні в нас близько 50 кандидатів на водне хрещення, і ми хочемо їх охрестити в травні… За останні три місяці в довіреному мені районі прийняло хрещення 108 душ. Господь хрестив Духом Святим 32 душі, троє людей отримало явне зцілення». Поміж тим пише про те, що він брав участь у богослужіннях разом із Любов’ю Коб’яко, на одному з яких покаялося 10 людей, а на іншому 8. Я наводжу всі ці факти для того, щоб ми відчули динаміку служіння тогочасної охрещеної Духом Святим церкви, для якої місія була основним завданням. Підсумовуючи своє служіння, Шмідт згодом напише: «Ми усвідомлюємо, що християнські ідеї ніколи б не проникли в серця та почуття людей, якби не було ознак та чудес».

І якщо в 1932 році в цьому братерстві було 12 тис. людей, то в 1939-му їхня кількість зросла удвоє — до 25 тис. чоловік.

Вони зуміли відчути й використати час. А чи робимо це ми? Чи ми використовуємо той духовний потенціал, який було дано нам? Як наш духовний досвід впливає на місіонерську поведінку? Я не маю на увазі, що нам потрібно змінювати місце дислокації, кудись їхати. Це не обов’язково. Місія — це спосіб присутності Церкви у світі. І я хотів би побажати вам, щоб ви обрали такий спосіб присутності там, де ви перебуваєте, щоб являти Христа людям, які вас оточують. Місія — це не окрема справа окремих людей. Це наша спільна праця, особливо якщо ми наповнені Святим Духом і хочемо жити так, щоб Христос прославлявся.

Невибагливість та жертовна праця

Другий урок, який ми беремо з життя та служіння перших п’ятидесятницьких місіонерів в Україні, звучить так: невибагливість та жертовна праця — головні характеристики служителя Христового.

Нинішня церква потребує особливих умов. Молодь каже: «Нам потрібна дорога апаратура, інакше ми не зможемо співати». Старші люди кажуть: «Лавки дуже жорсткі. Придбайте нам м’якші». Або: «Я за півкілометра від церкви живу. Заїдь і мене забери».

Але аналізуючи історію пробудження на наших землях, приходжу до висновку, що саме невибагливість та жертовна праця були однією з підвалин успіху цих людей.

Є багато прикладів, що підтверджують це. Наприклад, ось що розповідає Артур Бергхольц — голова Всепольського союзу ХВЄ, про те, як вони збиралися на з’їзд 1931 року. З’їзд мав відбутися в селі Кричильськ на Рівненщині. Та оскільки багато делегатів не мали грошей, то їм довелося добиратися туди по декілька днів пішки. Я читав щоденник одного з делегатів. Він пише, що ночував прямо в лісі й за три дні прибув на місце проведення з’їзду. Під час з’їзду для ночівлі було відведено великий сарай, вистелений свіжою соломою. Той сарай «так вабив до себе стомлені за день наші голови. Однак братам з Виконавчого комітету не довелося скористатися цим привільним приміщенням для нічлігу, оскільки засідання часто затягувалися до півночі. І після їх закінчення ми розмістилися для ночівлі в молитовному будинку, розстеливши солому на підвищенні. Це було не так зручно, як у квартирі, і не так вільно, як у сараї».

Уявіть собі: кращі люди союзу збираються на з’їзд у краватках і білих сорочках. І їх розміщають у сараї. А найбільш поважні не мають змоги потрапити й туди, бо до ночі обговорюють різні питання.

Брат Недвецький пише: «Хор із Радашковичів на чолі з братом Гуриновичем у складі 15 людей за 12 днів відвідав 11 общин, пройшовши в цілому 130 кілометрів».

І саме ця жертовність і невибагливість — основні риси християн того часу, які привели їх до успіху.

Довіра побожній та освіченій молоді

Західноукраїнське пробудження того часу — це пробудження молодих людей. Більшість служителів того часу були доволі юними. Артур Бергхольц народився в 1901 році. У 20 років Господь покликав Його. Густав Шмідт побачив у ньому великі здібності й відправив на чотири роки на навчання в Англію. Повернувшись звідти, Артур стає пастором церкви в Лодзі (тоді йому було 24 роки). А у 1929 році, коли в с. Стара Човниця на Волині відбувся об’єднавчий з’їзд церков українських, російських, білоруських, німецьких, польських, які діяли відокремлено, його вже обирають головою союзу, — а йому було неповних 28 років. Він був дуже богобоязною людиною, мав зразкову сім’ю, знав чотири мови. І цей чоловік проявив унікальне терпіння в роботі з такими різними церквами. Густав Шмідт не раз зазначав, що там, де виникає найскладніша ситуація, вони посилають брата Бергхольца — і вона вирішується.

Тобто в той час не боялися довіряти відповідальні справи молодим людям. Середній вік пасторів на Волині й Рівненщині у 20-30 роках минулого століття був 26 років. Так, ці люди не були безпомильними, але вони були побожними та освіченими. Не завжди все було гладко, але ці люди були сповнені Святого Духа — і це давало результат.

Не біймося делегувати відповідальність молоді, бо навіть якщо вони й припустяться певних помилок, зрештою вони будуть розвиватися й братимуть безцінні уроки для свого життя з молодих років, що дуже важливо.

Духовна освіта

Ще одним важливим аспектом тогочасного пробудження було навчання. Духовне навчання розвиває Богом дані дари. Завдяки Біблійній школі, яка була відкрита в Гданську в 1929 році, було вивільнено, правильно відточено й скеровано в потрібному напрямку безліч дарів, якими були наділені молоді й трохи старші люди того часу. Звісно, що жоден навчальний заклад не дає дарів. Дари приходять згори. Але завдання духовного навчального закладу розвинути, скерувати, обтесати дані Богом дари.

Іноді нам доводиться чути, що навчання й харизма — це непоєднуване. Тобто якщо Дух Святий наповнить, то не треба ніякого навчання, бо воно може нашкодити. Можливо, й може. Але здебільшого навчальні заклади, якщо це Божі заклади, вчать правильно користуватися тими дарами, які дає Святий Дух.

Саме тому серед випускників школи в Гданську було чимало українців. Цікаво, що двоє братів із Вінницької області дуже погано читали й писали. А там були професори, які викладали німецькою й англійською мовами. Тих братів залишили на другий рік, але вони спочатку не погоджувалися з цим. Проте згодом щиро дякували братам, бо зрозуміли, що за цей час змогли взяти для себе чимало корисних знань, яких не змогли засвоїти за перший рік.

Навчання відбувалося за суворим розпорядком. Студенти прокидалися о 6:00, приводили себе в порядок, молилися, снідали, потім п’ять годин проводили на лекціях. Обов’язковим був денний сон, що, на думку Шмідта, було дуже важливим для відновлення розумових сил та енергії. Після сну всі йшли в місто й спілкувалися там із людьми, запрошуючи їх на зібрання. А щовечора в приміщенні школи відбувалося зібрання — почергово то молитовне, то євангелізаційне. І це забезпечило цілісність духовного розвитку студентів: тут було і навчання, і молитовне життя, і практика служіння, і розвиток комунікативних здібностей, і виховання самодисципліни.

Через брак коштів цей заклад було закрито, але тоді Г. Шмідт сказав геніальні слова: «Якщо люди не йдуть в біблійний інститут, тоді він має йти до людей». І з 1932 року ті ж викладачі стали проводити виїзні сесії у церквах. Це навчання обов’язково мали пройти всі активні члени церкви, включаючи хор. Щодня протягом тижня їм викладалися певні теми, а ввечері проводилися зібрання для всієї церкви й інших людей з того населеного пункту. Уявіть собі: десятки найкращих учителів Європи побували в поліських селах, у містечках Тернопільщини, і аж до Чернівців, щоб навчити молодих християн правильно реалізуватися в служінні. І це підвищувалося загальну грамотність людей у церквах і дозволяло їм розвивати свої дари в правильному напрямку.

Був й інший аспект в історії християнства в Україні, коли виникали різні рухи — екстатичні, але не навчені. Можливо, ви чули про мурашківців, сіоністів, які говорили на мовах, але були соціально індиферентними (байдужими, неактивними — прим. ред.). Вони неправильно тлумачили Писання, кажучи, що Христос от-от прийде і Його треба йти зустрічати на Сіон. Мурашківці проголосили свою пророчицю носієм божественної крові й різали в неї шкіру під руками, щоб взяти її кров. І вони залишили такий слід, що там, де вони «діяли», тепер немає віруючих. Таке світло вони показали людям. А все тому, що були певні духовні переживання, а не було жодного вчення, яке б скеровувалося цей духовний досвід до першоджерела — Писання. Бо, як написано, «погине народ Мій за те, що не має знання» (Ос.4:6).

Гнучка структура з акцентом на низову ланку

П’ятидесятницький рух того часу робив акцент на людину. Вважалося, що служать усі, а не лише ті, що стоять спереду. Так само вважалося, що місцева громада не повинна копіювати іншу місцеву громаду. І новоутворена церква — це не копія іншої церкви. Це унікальна Божа робота в новому місці з новими людьми.

Ми, утворюючи нові церкви, очікуємо, що вони повністю наслідуватимуть нас. Тобто акцент робиться на нас. А тодішні служителі робили акцент на Божій роботі над людьми, які вливатимуться в нові церкви.

Шмідт говорив так: «Ми на з’їздах говоримо про стратегію і визначаємо загальний напрямок руху. А ви вже на місцях визначайте технічні кроки втілення стратегії відносно запитів і потреб громади». Союз був розділений на регіони, регіони — на райони, і вони щороку мали свої з’їзди, де на різних рівнях вирішували, як краще євангелізувати суспільство, якому вони служили.

Розвиток дитячого служіння

Дитяче служіння — це духовна інвестиція в майбутнє. Польський уряд, на відміну від уряду Східної України, дозволяв діяльність недільних шкіл. І люди в церкві активно працювали з дітьми. Що цікаво, зазвичай учителем недільної школи був брат. Вважалося, що так само, як батько відповідає за виховання дітей у сім’ї, то й у церкві повинен бути чоловік, відповідальний за цю працю.

Ще один принцип: недільна школа не повинна відбуватися в той самий час, коли відбувається служіння, тому що діти повинні інтегруватися в хід зібрання.

Одна цікава історія зворушила мене. У селі Вільгір Гощанського району, що на Рівненщині, з дітьми займався Андрон Мулярчук. До одруження він грав на трубі, коли в нього народилося шестеро дітей, став займатися з дітьми в церкві. Згодом він зрозумів, що їх треба не лише вчити духовним істинам, а й розвивати їхні таланти. Проте музичних інструментів у нього не було. І от раптом у німецькій колонії, що була сусідньою з їхнім селом, він побачив позолочену трубу. Німець, який володів нею, сказав, що не продає труби, а може лише обміняти її на корову. Жінка була проти, бо ж шестеро дітей треба було годувати. Але наступного дня брат узяв корову й відвів її в німецьку колонію. Тоді це здавалося нерівноцінним обміном, бо часи були важкі, а корова — годувальниця родини. Так Андрон став учити дітей грі на трубі. І тепер лише з його онуків більше 20-ти грають на інструментах, багато його правнуків співають у музичних гуртах. А все почалося з того, що брат Андрон пожертвував чимось справді цінним ради того, що вважав цінним для Бога.

Цікавим фактом є те, що в журналі «Примиритель» друкувалися уроки для недільних шкіл. Усі церкви дотримувалися однієї програми, і навіть якщо ти переїжджав з однієї церкви в іншу, то твої діти могли одразу влитися в роботу недільної школи й продовжити навчання.

Відомим є також дитячий притулок, який завідувала Любов Коб’яко. Радянська влада, розформувавши цей притулок, розвезла цих дівчаток у різні дитячі будинки від Закарпаття до Камчатки з грифом на особовій справі: «Одурманенные религиозным влиянием». Вони намагалися розірвати стосунки між ними, щоб стерти з пам’яті те, що було вкладене в них. Ці дівчатка виросли, стали комсомолками, заміж повиходили, а потім, починаючи з 1960-х років стали одна за одною навертатися до Бога, — і це завдяки тому зерну, що було посіяне в їхніх серцях. І коли в 1975 році вони зібралися в Ялті, де в племінниці доживала любов Коб’яко, яка так і не вийшла заміж, стало відомо, що всі 14 вихованок християнки. Тобто цей радянський атеїстичний експеримент виявився неспроможним подолати Слово Боже, яке в силі Святого Духа було посіяне в дитячі душі.

Видавнича діяльність

Активна видавнича діяльність сприяє якісному розвитку духовного руху. Тодішній п’ятидесятницький союз видавав декілька періодичних видань, які об’єднували людей і налагоджували між ними певне спілкування. Звісно, на той час не було такої комунікації, як тепер, не можна було подзвонити або ж у Фейсбуці дізнатися про ювілей тої чи іншої церкви. І саме журнал «Примиритель» став своєрідною об’єднуючою ланкою. Тут були й біблійні статті, і богословське вчення, статті проти тогочасних лжевчень та єресі, тут були уроки недільної школи, поетична сторінка, сторінка для молоді, інформація про події в церквах та роботу різних служителів. Завдяки цьому церкви тримали певний зв’язок.

Останнім часом ми часто говоримо про Реформацію. Так-от Реформація — це дитя друкарського верстата. У 1445-1447 роках Йоганн Гутенберг винайшов друкарський верстат, на якому надрукував Біблію. Багато католиків ще довго після того вважали, що не можна користуватися віддрукованими книгами, а лише написаними від руки. Але Реформація стала явним свідченням того, що ідеологія й технології повинні йти пліч-о-пліч. Інакше ми не зможемо впливати на суспільство.

Тому якщо ми, як церква, хочемо виграти інформаційну війну, нам треба освоювати новітні технології. У 15-16 століттях ними був друкарський станок. На початку 20 століття — активна періодична діяльність. Нині технології нам кидають все нові виклики — і ми повинні йти в ногу з часом.

Отож, західноукраїнське п’ятиде­ят­и­тво 1920-1930 років продемонструвало чимало цікавих елементів, на які нам би слід було звернути увагу, формуючи стратегію та напрямки розвитку нинішніх церков. Я хотів би, щоб ми брали уроки в минулого. Звичайно, ми не будемо в цьому повторювати попередників. Але осмислення цих уроків дозволить не зациклюватися на успіхах минулого, не оглядатися на те, як було колись, а просуватися вперед із новими ідеями, опираючись на попередній досвід і вірячи, що наше майбутнє не менш славне, бо з нами той же славний Господь, Який був і з тими, хто йшов перед нами.

Михайло МОКІЄНКО (молодший)

"Благовісник", 1,2018, "Благовісник", 2,2018, "Благовісник", 3,2018, "Благовісник", 4,2018