Благовісник

Поверхневе душеопікунство

«Коли ж брат чи сестра будуть нагі і позбавлені денного покорму, а хто-небудь із вас до них скаже: Ідіть з миром, грійтесь та їжте, та не дасть їм потрібного тілу, що ж то поможе?» (Як.2:15-16).

Роздумуючи на тему фасадних стосунків у контексті служіння душеопікунства, хотілося б з’ясувати, чому душпастирство буває поверховим, формальним і малоефективним, причому розглянути цю проблему з обох полюсів — з боку того, хто консультує, і з боку того, хто консультується.

Пастухи й консультанти

Якось до пастуха, який пас стадо овець далеко від цивілізації, під’їхав чолов’яга на дорогому автомобілі й каже: «Б’юся об заклад, що я назву точну кількість овець у твоєму стаді. І ти тоді подаруєш мені одну з них!» Пастух трохи здивувався, але зацікавився: «Ну, добре, чому б ні?» Той відкриває ноутбук, підключається до Starlink, визначає точні координати місця, відправляє їх на супутник NASA, який сканує місцевість і робить фото з надвисокою роздільною здатністю. Далі він передає зображення в науково-аналітичний центр, і через кілька секунд отримує дані з опрацьованого знімка на email. Завантажує цифри в таблицю Excel, проводить розрахунки і роздруковує результат на портативному принтері. Востаннє звіривши підрахунки на папері, чоловік каже до пастуха: «У твоєму стаді — 1492 вівці!» — «Точно! Саме стільки голів у моєму стаді. Ну, що ж, вибирай». Чоловік ловить одну й намагається запхати її до багажника. У цей момент пастух каже: «Зачекай, якщо я вгадаю, ким ти працюєш, ти мені її повернеш!» — «Згода!» — «Ти працюєш консультантом!» — «Це справді так! Як ти здогадався?» — «Це було нескладно: ти з’явився, коли тебе ніхто не кликав; відповів на питання, яке тобі ніхто не ставив; і хочеш отримати плату за відповідь, яку я й так знаю. Крім того, ти нічого не розумієш у моєму ремеслі, так що дістань із багажника мого собаку та їдь своєю дорогою!»

Ця жартівлива притча «з бородою» може слугувати несподівано дотичною до нашої теми ілюстрацією: навіть маючи доступ до всіх ресурсів та знань світу, можна бути поверховим і неефективним «консультантом» — приходити, коли не кликали, відповідати не на ті запитання, які справді турбують людей. Душпастир від Бога знає своє ремесло, знає своїх овець та їхні потреби, має підхід до кожної з них, має досвід та знання, що дозволяють бути корисним.

Друг пізнається в біді

Був у моєму житті період, коли я особливо багато замислювався про стосунки між людьми й зокрема про поняття дружби. Ці роздуми привели до вражаючого запитання: я багатьох називаю за звичкою друзями або навіть більше — братами і сестрами, церкву — сім’єю, але чи насправді наші стосунки настільки відкриті, глибокі й близькі? Чи працюємо ми над ними, чи розвиваємо їх? Чи це просто гарне слово, за яким нічого немає?

Я прийняв хрещення в 19 років, а до того майже не був знайомим із церковною культурою, виростаючи в невоцерковленій сім’ї. Тож зрештою мав можливість порівняти на власному досвіді життя поза церквою та в її лоні. Звісно, мої спостереження великою мірою суб’єктивні, але один із моментів, який відразу спостеріг — церковні ідеали дружби були якимись іншими, вони відрізнялися від світських і, як виявилося, у багатьох пунктах програвали їм. Часто дружба зводилася виключно до спільного служіння, організаційних моментів, певних взаємовигідних робочих контактів і далі не йшла. І це було дуже дивно, адже за очікуваннями, біблійні стандарти мали би бути набагато вищими, наприклад, щодо відкритості, вірності, відданості один одному. Саме про це говорить «фасад» — заявлені стандарти, яких на практиці чомусь ніхто не дотримується. Ні, я не хочу сказати, що християни не дружні, вони вміють виявляти чудову взаємопідтримку — гуртом допомагати сім’ї, яка втратила житло внаслідок пожежі, збирати кошти для когось на дорогу операцію, підтримувати в молитві. Але іноді буває враження, що це все — швидше з обов’язку перед Богом, ніж через глибокі стосунки й щиру любов один до одного.

Ще одним неприємним спостереженням було те, що дружба обмежується виключно колом християн, а іноді навіть конфесією. Пам’ятаю, коли я це усвідомив, то запитував багатьох людей із найближчого оточення: «Чи дружив би ти зі мною, якби я не ходив до твоєї церкви, не відповідав би церковним стандартам одягу й поведінки?», «Чи спілкувався би ти зі мною, якби я був порядною людиною, але не був віруючим, якби мав інші погляди?» Цікаво, що багатьох ці запитання справді поставили в тупик, і вони серйозно замислилися. А згодом я отримав нагоду пережити на собі приказку «Друг пізнається в біді» — тоді вся несправжня дружба розвіялася, як туман. І я радий, що так сталося.

Тема дружби напряму не пов’язана з душеопікунством, але я підняв її саме тому, що з цього все починається. Якщо в церкві атмосфера відкритості, щирі стосунки між людьми, служителями, то й душеопікунство має всі шанси бути глибоким і свідомим.

Спокуси пастиря

Повертаючись до основної теми, пропоную разом подумати над тим, які чинники можуть вплинути на служіння душпастиря, зашкодити позитивному результату консультування. Як можна мінімізувати ці спокуси й надати якісну допомогу багатьом людям.

Розподіл часу та зміна підходів

Я часто стикався з тим, що тобі надають душеопікунство по дорозі від дверей братерської до дверей автомобіля. Чи може воно бути глибоким? Чудово розумію, що служителі — такі самі люди, вони мають сім’ї та особисте життя. Завжди старався не зловживати їхнім часом. Але людей і потреб дуже багато… Інша ситуація: ти кудись спішиш, раптом тебе бачить пастор і вирішує, що саме цей момент найбільш доречний для серйозної розмови. Ти вибачаєшся, просиш призначити день і час, натомість отримуєш примусове поверхове консультування «тут і зараз». Скажу відверто: це образливо. Це неповага до людини — думати, що можеш вникнути в її сокровенний світ «по дорозі». Особливо, коли сама людина відкрита й не раз запрошувала служителів на особисту розмову за кавою, записувала свій номер. Без організованого розподілу часу, обов’язків, зміни ставлення до цього важливого служіння ситуація не зміниться.

Підготовка й здобування знань

Тривалий час на більшість різнопланових запитань у розмовах зі служителями я отримував одну й ту ж саму універсальну пораду: молися, постися, читай Біблію. Яким було моє здивування, коли дізнався, що може бути інакше! У свій час мене практично врятували лекції з душеопікунства, які знайшов в інтернеті. Служитель з-за океану, який став моїм дистанційним душпастирем, навіть не знаючи про моє існування, глибоко аналізував різні комплекси, травми, блоки, пояснював, звідки тягнеться їхнє коріння, давав дуже практичні і, як виявилося, дієві поради щодо подолання власних страхів, залежності, гніву, розгубленості. Чесно кажучи, навіть не знаю, що би зі мною було, якби не ці лекції. Згаданий служитель не був професійним психологом, але багато працював над самоосвітою, усвідомлюючи відповідальність за довірену йому паству. Знаючи, скільки людей усе життя страждають від невирішених внутрішніх проблем, до болю хочеться, щоби професійних душпастирів ставало більше.

Особистий досвід і упередження

Ще одна спокуса, яка підстерігає душпастиря — зацикленість на власному досвіді. Досвід важливий — це те, що не дають навчальні заклади й взагалі не купиш за гроші. Але важливо усвідомлювати, що мій досвід — обмежений. Моє виховання, сімейні та церковні звичаї, навіть моє богослов’я не може претендувати на вичерпність. Та й не всім людям підійдуть перевірені стандартні рішення, адже кожен — індивідуальність, кожна ситуація — унікальна. Ще одна проблема — ми неминуче, навіть несвідомо, буваємо упереджені до людей, чий досвід відрізняється від нашого. На комусь можемо ставити хрест, відмахуватися, як від чогось неважливого, обирати менторський тон, вимагати послуху власним недієвим порадам, не спробувавши глибше зрозуміти контекст людини. І тільки відкритість до нового пізнання, здатність відкласти убік усе, що знав до цього, уважність до кожної окремої ситуації допоможе уникнути поверховості та категоричності.

Спокуси вівці

Зрозуміло, що в консультуванні не все залежить від душпастиря. За час багаторічного служіння безпритульним я дуже добре зрозумів одну річ: неможливо допомогти тому, хто сам у цьому не зацікавлений. Навіть якщо ти маєш сильну мотивацію, докладаєш великих зусиль, жертвуєш своїм часом і коштами — без бажання людини все марно. Є причини, які можуть завадити отриманню допомоги, деякі з них — об’єктивні, інші — суб’єктивні, а ще інші — колективні.

Закритість, настороженість

Пережиті рани вбивають довіру до людей, ми стаємо обережні й тепер далеко не кожному зможемо відкрити своє серце. Адже це ризик — черговий раз зазнати знецінення, приниження, травми. Але інакше, як відкрившись, зцілення не отримати. Якщо перед лікарем доводиться оголяти тіло, то перед душпастирем — душу. Інакше лікування буде поверховим. Мені дуже знайоме це відчуття настороженості — я роками молився, щоб зустріти людину, у якій я відчув би розуміння і якій зміг би відкритися. І все це непросто, але нехай травматичний досвід не переслідує нас до смерті, хай він не завадить отримати потрібну допомогу. Нехай не переможуть ті сили, які завдали нам болю. Повернення до повноцінного життя — буде найкращою перемогою над ними.

Лінь, гордість, самовпевненість

Це ті риси, які важко в собі побачити й засудити, але які завдають найбільшої шкоди нам самим. Яким би якісним не було душеопікунство, вони здатні його знівелювати, звести нанівець. Внутрішні зміни потребують зусиль, а починається все з чесності з собою, із визнання власних помилок. Корисно час від часу подивитися на себе збоку, поставити під сумнів якісь принципи й вчинки. Важливо усвідомлювати власну обмеженість, уміти посміятися над собою. Душпастирство — це не тільки моральна підтримка, але й правда, яка буває гіркою. Обманюючи себе, ми ніколи не позбудемося тих тягарів, які нас мучать, образ, які деформують особистість. І зцілення часто проходить саме через біль підпорядкування власного его правді про себе. Дивно, але саме смирення, здібність каятися, зречення свого «я» — ключові ознаки християнського шляху. При цьому так рідко зустрічаються християни, готові вибачитися, визнати свою неправоту, зробити крок до порозуміння з іншими, серйозно поставитися до переміни себе.

Надія на людину

Ще один фактор, який шкодить душеопікунству, по суті протилежний до двох попередніх — це ідеалізація душпастиря, безкомпромісне виконання його вказівок, а зрештою — перекладення на нього відповідальності за власне життя. Звісно, мудрий консультант буде намагатися виховувати в підопічному самостійність, критичне мислення й не робитиме його залежним від себе. Та не всі пастирі це розуміють і можуть свідомо чи несвідомо підігрувати бажанню людини бути керованою, адже так легше, ніж самому керувати власним життям. У деяких середовищах можна спостерігати це явище навіть у масовому вияві, коли лідер має необмежену владу й вплив на паству. Здоровий підхід — перш за все надіятися на Бога, Який діє зокрема й через служителів, а також не недооцінювати важливості власних зусиль для свого зцілення та зростання.

Пастир Добрий

На завершення хочеться розглянути кілька уроків із життя біблійних пастирів. Цікаво, що ціла низка мужів, які згодом стали провідниками цілого народу, починали саме з пастушої справи, наче Бог так готував їх до більшої відповідальності й посвяти.

Одним із таких чоловіків був Мойсей, у якому поєднуються важливі компоненти успішного душпастиря. Очевидно, що, як прийомний онук фараона, він отримав найкращу освіту, яка на той час була в цивілізованому світі. Але самі знання не допомогли йому стати лідером, люди його просто не сприйняли. Тож наступну частину життя Мойсей провів у вигнанні, пасучи овець, і тільки після цього був покликаний Богом вивести народ із Єгипту. Можливо, саме там, у пустелі, він навчився любити й цінувати свою паству: «А тепер, коли б Ти пробачив їм їхній гріх! А як ні, витри мене з книги Своєї, яку Ти написав...» (2М.32:32). Особливу пораду, яка стосується нашої теми, Мойсей отримав від свого тестя та втілив її у своєму служінні — він обрав собі помічників, які приймали людей, розподілив обов’язки й звільнив собі час для ефективнішого консультування.

Ще один яскравий приклад пастиря — Давид, приклад відповідальності й відданості. Пасучи овець, він жодну не хотів віддати хижаку, витягав їх із пащі лева та ведмедя, хоча, звісно, при бажанні міг уникнути цього й виправдатися надмірним ризиком для життя. І Бог був із ним у цьому пориванні, формував у ньому характер воїна та майбутнього царя. Цікаво, що в принципах Давида, як і Мойсея, і багатьох інших служителів Біблії можна простежити ту саму любов і самозречення, коли йдеться про заступництво перед Богом за свою паству: «І сказав Давид до Господа, коли побачив того Ангола, що побивав серед народу, і проказав: Я ось згрішив, і пішов проти Закону. А ці вівці, що зробили вони? Нехай же рука Твоя буде на мені та на домі батька мого!» (2Сам.24:17). Ну і, звісно, не можна не згадати неймовірну відкритість, смирення Давида перед Богом, уміння визнавати помилки й каятися, не соромлячись людей і не зважаючи на власний високий статус.

І, завершуючи свої роздуми, хочу сконцентрувати нашу увагу на Доброму Пастирі — прикладі для всіх пастирів минулого й сучасності. На тому, який залишає 99 овець і виявляє увагу до одної — загубленої. Який знає Своїх: «Я Пастир Добрий, і знаю Своїх, і Свої Мене знають» (Ів.10:14). Який жертвує Собою заради них: «Я Пастир Добрий! Пастир добрий кладе життя власне за вівці» (Ів.10:11). Який на запитання майбутніх учнів: «Учителю, де живеш?» відразу запрошує до Себе в гості, від початку знайомства будуючи стосунки. Який називає учнів друзями, адже глибоко відкрився їм, а вони полюбили Його та Його слова: «Ви друзі Мої, якщо чините все, що Я вам заповідую… А вас назвав друзями Я, бо Я вам об’явив усе те, що почув від Мого Отця» (Ів.15:14,15). Який навіть зрадника називає другом: «Чого, друже, прийшов ти?» (Мт.26:50), підкреслюючи, що зі Свого боку Він не перестає любити, незважаючи на неправильні рішення й гріхи пастви. Хочеться побажати всім нам добрих пасторів на шляху, а нам самим — зростати й ставати людьми, які можуть щиро підтримати тих, хто цього потребує.

Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 1,2024