Благовісник

Відкрите серце

«Учителю, де Ти живеш?» — запитали допитливі учні Івана Хрестителя, які пішли за Ісусом, коли почули від свого наставника слова «Оце Агнець Божий!»

«Він (Ісус) говорить до них: Ходіть і побачте! Ті пішли та й побачили, де Він жив, і в Нього той день перебули» (Ів.1:39). Після цього ці двоє чоловіків не просто стали ходити з Христом, а й приводити інших до Нього. Не знаю, чи привабила їх гостинність Ісуса, із якою Він приймав їх у Своєму домі, проте Його відкритість таки приваблювала багатьох.

Чомусь я тривалий час вважала, що в Ісуса не було Свого дому. Може, після неправильного витлумачення слів про «лисиць, що мають нори, і птахів, що мають гнізда...» Але, читаючи про те, як друзі розібрали дах дому, щоб принести свого хворого товариша до Ісуса, часто запитувала себе: «Цікаво, а як відреагував власник дому? Чому про це нічого не сказано?» Ну, правда ж, неприємно, коли хтось руйнує твоє майно, хай навіть ради такої благородної мети?

Та одного разу, укотре читаючи цю історію, зауважила один нюанс, якого не помічала раніше. «Коли ж Він (Ісус) по кількох днях прийшов знов до Капернауму, то чутка пішла, що Він удома» (Мр.2:1). Тобто це був дім Самого Ісуса. І він був відкритий для безлічі людей, бо там «зібралось багато, аж вони не вміщалися навіть при дверях». Тому ніхто не обурився, коли стелю розкрили. Адже Самого Ісуса не турбувало зовнішнє та матеріальне, особливо тоді, коли Він бачив душу, яка потребує зцілення та прощення.

У нашому житті буває зовсім по-іншому. Багато хто зауважує, що українці люблять високі паркани. І вибудовують їх не тільки довкола свого дому, а й у своєму серці, не допускаючи інших, а іноді й самих себе до глибин своїх емоцій, страхів та болю. Що вже казати про розуміння та прийняття емоцій іншої людини…

Звісно, ми комунікуємо один із одним, бо все-таки створені як соціальні істоти. Проте не впускаємо один одного за межі власного фасаду, який вибудовуємо з красивих фото у фейбуці чи інстаграмі, із безтурботного «все добре» у відповідь на «як ти?» і з приховування того «сміття», якого «з дому не виносять».

Саме такі стосунки, у яких немає емоційного тепла та близькості, проте є створена красива картинка благополуччя та взаєморозуміння, називають фасадними. І про них ми говоримо в цьому номері. Формальні, фасадні стосунки можуть вибудовуватися в різних сферах, навіть у тих, які вимагають довіри, відкритості та щирості, як-от стосунки з Богом, у церкві чи з людиною, яка просить у нас про допомогу.

У фасадних стосунках є чітко окреслені ролі, яких ми дотримуємося. Наприклад, я християнин, люблю Бога — отже, не можу мати сумніву чи образи щодо Нього. Тому я не розповім Йому, що такі почуття є в моєму серці, а просто забороню їм бути. І постійно ховаючи свої емоції за фасад «правильності», ми з часом зводимо свої стосунки з Богом до формальності. Бо саме однією з характеристик фасадних стосунків є те, що ми висловлюємо лише позитивні емоції або ж ніяких. У фасадних стосунках не можна висловлювати злості, образи, обурення, треба спілкуватися нейтрально.

Візьмемо Церкву як спільноту святих. Звісно ж, тут не може бути незгоди чи конфліктів. Здавалося б, правильна думка, але до певної межі. Якщо ми будуємо стосунки, слухаємо думку людей, намагаємося зрозуміти їх і з любов’ю, опираючись на істину Божого Слова, переконати, якщо вони не праві, — то ми на правильному шляху. А якщо ж ми намагаємося зламати людину з її, хай навіть хибними, переконаннями, змусити, щоб вона не виходила за межі окресленої їй ролі й не псувала фасаду, — це проблема. І часто нам вдається ламати інших під себе. Просто ми забуваємо, що зламані люди ламатимуть інших. Про Христа ж сказано, що Він не доламає навіть надломленої очеретини.

А ще як християни ми зобов’язані підтримувати інших. І це правильно. Проте в цьому контексті мені пригадується історія про Поліанну — дівчинку-сироту, яка грала в радість і всіх навчала цій грі. Її самотня тітонька Поллі, коли дізналася, що небога лишилася сиротою, звісно що прийняла її до себе. Утім на слова служниці: «Але ви все ж таки захотіли взяти її до себе», жінка суворо відповіла: «Я не бачу жодної причини хотіти турбуватися про когось. Але… у мене є почуття обов’язку та відповідальності».

Із таким серцем іноді й ми підходимо до матеріальної чи духовної допомоги іншим. Ми ніби й розуміємо, що зобов’язані допомагати іншим, проте не готові впустити їх у своє серце, відкрити їм свої емоції, поділитися досвідом власного болю. І тому будуємо з людьми формальні стосунки, а очікуємо від них довіри та розуміння.

Не так було в Христа. Він пройшов через муки побиття та розп’яття, а учні розпорошилися, залишивши свого Учителя наодинці з Його болем. Дехто навіть відрікся від Нього, та й довіра й сподівання багатьох похитнулися. І коли Ісус явився перед ними після свого воскресіння, Хома висловив неймовірну умову, яка мала стати підставою його віри: «Коли на руках Його знаку відцвяшного я не побачу, і пальця свого не вкладу до відцвяшної рани, і своєї руки не вкладу до боку Його, не ввірую!» (Ів.20:25). Ісус, образно кажучи, дозволив Хомі доторкнутися до глибини Свого болю. І при цьому навіть не докорив Своєму учневі, бо бачив його зневірене розбите серце, яке потребувало зцілення.

Багато таких сердець ще прийде до нас у майбутньому. І вони не захочуть просто почути правильні слова і посидіти біля фасаду нашої самоправедності. Вони захочуть торкнутися нашого болю, наших ран, захочуть відчути те, що відчуваємо ми, щоб повірити в те, що ми говоримо й ким ми є.

Так, будувати стосунки важко, іноді боляче. Проте це варте того, бо лише в справжніх стосунках ми переживаємо справжнє прийняття, якого всі так потребуємо. Правильні стосунки — ті, які побудовані на відкритості та емпатії, прийнятті та любові. Вони не виключають конфліктів, непорозумінь і труднощів. Проте в цьому люди формуються, зростають емоційно й духовно і стають ближчими один до одного.

Добираючи матеріали до теми, ми намагалися розкрити різні аспекти, що призводять до формальних стосунків. Спробували підняти тему формалізму в душеопікунстві, оскільки це служіння нині по-особливому на часі. Говоримо також про половинчастість та вигляд побожності як прямі кроки до фасадних стосунків. Укотре порушуємо проблему показовості та лицемірства.

Наприклад, автор статті «Гріх фасадних стосунків» Т. Дж. Аддінгтон говорить про формальні стосунки в церкві, які відштовхують людей від неї. «Усвідомлення того, що їх люблять і цінують тільки тоді, коли вони дотримуються «лінії партії», було гіркою пігулкою. — ділиться він. — Вони розуміють, що їх і не любили зовсім». Продовжуючи цю думку, Василь Попудник бажає усім: «Хай Бог благословить, щоб наші церкви не зводилися до храмів, до літургії, до обрядів — до офіціозу. А щоб насамперед плекали ось цю родинність, близькість».

Оксана Грабчук, яка активно служить у сфері душеопікунства, у контексті побудови неформальних стосунків говорить про небезпеку створення довкола себе штучного світу, де все красиво й безхмарно. «Велика мудрість, — каже авторка, — зосередити увагу на внутрішній атмосфері свого будинку, своєї родини, на стосунках, де всі не просто гарно сфотографовані, а всі щасливі, усі почуті, усі прийняті».

Єпископ Микола Синюк, говорячи про вигляд побожності, ставить риторичне питання: «Кому я служу, коли залишаюся впертим неправдомовцем, лукавим слугою правди, людиною напоказ, «а всередині повні вони здирства й кривди»?.. Перед Богом не одягнемо маску — ми відкриті Його очам. Усе таємне, лукаве, приховане одного дня стане явним… Як будемо оправдовуватися?»

«Наша буденна половинчастість», на думку служителя зі Львова Маркіяна Клепача, є однією з проблем сучасності, що призводить до недовіри людині та іноді й руйнування стосунків із Богом, Якому «цінна не наочна побожність, коли в церкві ми гарно виглядаємо й правильно поводимося. Йому важливе наше серце, наші мотиви й щоденна поведінка — послідовне, стабільне, довготривале, добровільне виконання Божого Слова, а не лише його окремих частин».

Наша повна посвята Господу викликає готовність виконувати Його волю. І Він часто веде нас туди, де є потреба й де багато болю. І чи не кожному християнину останнім часом доводиться підбадьорювати інших людей, яких Господь посилає в їхнє життя. Як же нам зробити це так, щоб не залишитися в пам’яті людей жалюгідними утішителями? Такими ми пам’ятаємо друзів Йова, які, за словами Самого Бога, говорили про Нього не так правильно, як сам Йов. Тож, даючи поради людям, які беруть на себе роль душеопікуна, автори проєкту «Духовний дзвін» у статті «Не берімо приклад з друзів Йова» зазначають: «Ми не можемо помістити Бога в якісь рамки. Ми не можемо робити заяви від Його імені. Усе, що ми можемо зробити — це взяти за руку того, хто страждає, та привести його до святого, люблячого та милосердного Бога…»

Продовжуючи цю тему, психологиня Олена Тамтура зауважує, що «запорука справжньої, неформальної підтримки — це любов до людини… Якщо ми будемо приймати людину такою, якою вона є, навіть із якимись хибними поглядами та вчинками, навіть якщо вона обрала поганий шлях і наробила помилок, навіть із її гріховними тягарями, — тільки тоді наші слова й підтримка будуть дієвими й матимуть сенс. Тільки тоді наша турбота буде природною, а не штучною».

Завершує добірку стаття «Поверхневе душеопікунство» Дмитра Довбуша, який окреслює фасадні стосунки у сфері душеопікунства. Він розглядає приклад нашого Доброго небесного Пастиря й говорить про те, як важливо будувати відкриті та щирі стосунки з людьми, бо саме на основі цього «душеопікунство має всі шанси бути глибоким та свідомим».

Ольга МІЦЕВСЬКА

"Благовісник", 1,2024