Благовісник

Олександр Гончаров: «Ніколи не думав, що доведеться взяти зброю»

Олександр Гончаров — керівник відділу освіти УЦХВЄ в Харківській області, доктор богослов’я, другий пастор церкви «Свята Трійця» м. Харків, капелан. Коли почалося повномасштабне вторгнення російських військ, Олександр став бійцем тероборони. Спілкуємося про те, що довелося пережити за час війни.

— Із передачі «Хроніки війни» Віктора Вознюка я дізнався, що ви служите в ТРО. Ви досі там?
— Я був три тижні в ТРО, зараз служу капеланом на фронті, а також священиком у церкві. Розвозимо продукти, вивозимо людей. Координуємо співпрацю армії та церкви.

— Рішення захищати своє місто зі зброєю в руках було виваженим, зробленим заздалегідь чи спонтанним?
— Спонтанним. Ще з 2014 року я служив капеланом на передовій, але зброї до рук не брав. Я молився за солдатів, приймав сповіді. Але ніколи не думав, що доведеться взяти зброю.

Я живу недалеко від кордону, десь за 25 км. Коли 24 лютого стали наступати російські війська, коли вся поліція повтікала, коли райдержадміністрація втекла, коли все стало іскритися, вибухати, стали летіти літаки — ми самоорганізувалися. Серед нас були й інші брати з церкви. За власний кошт, із власних матеріалів будували блок-пости. Зробили два ящики коктейлів Молотова, мали дві мисливські рушниці й трохи набоїв. І з цими знаряддями стали на захист своєї землі, а точніше — своїх домівок.

Згодом уже підтягнулися військові. Але перші дні ніхто не знав, що буде. Очікували, що будуть захоплювати цю територію. Це місцевість поблизу Охтирки. Можете уявити, що тут відбувалося.

— Як для вашої сім’ї почалася війна? Чи евакуйовували родину?
— Моя дружина — онкохвора. За тиждень до вторгнення я забрав її з лікарні. А за місяць до цього вона перенесла операцію. Потрібно було робити перев’язки. Бензину не було. Пам’ятаю, ми пішки, під руку, пішли в лікарню, по дорозі зайшли у військкомат. Військкомат був закритий, усіх евакуювали. Після перев’язки знову зайшли у військкомат, і нікого там не знайшовши — стали самоорганізовуватися.

Дружина перебувала вдома з трьома дітьми. Згодом знайшов можливість вивезти її в Полтаву. Тому що Харків буквально в перші дні був атакований ракетами. А їй після операції ще потрібно було проходити опромінення й хіміотерапію. Тож я лишив її на лікування, а сам повернувся. Уночі чергував — ми патрулювали два мости, а вдень був із дітьми. Також евакуйовував із Харкова людей, які цього потребували. Так пройшов місяць.

— Тобто у вас і так був непростий період в житті, а тут ще й війна…
— Так. Мабуть, Господь мене трохи підготував, і війна вже не стала великим шоком. Спершу я не знав, що робити — розривався між обов’язками батька, громадянина й служителя. Постійно хтось телефонував, люди панікували — кричали, плакали: «Що робити? Куди їхати?» Бензину ніде немає, заправки розбиті, газу немає, скрізь черги. Практично в перший день російські війська вже стояли на харківській окружній.

— Чи були конкретні моменти, коли вам загрожувала смерть? Чи бачили Божий захист над собою та іншими?
— Так, звичайно. Щодня, по п’ятдесят разів на день. Летіли снаряди, ракети, бомбили літаками. Ще до повномасштабного вторгнення, коли я їздив у Донецьку область, бувало, що снайпер промахувався кілька разів. Хоча таке взагалі рідко буває.

До нашої церкви приходило дуже багато людей — до півтори тисячі щодня. І хтось із «доброзичливців» навів туди російську артилерію. Нас накрили смерчем, касетними бомбами. У двох місцях пробило дах, де ми перебували, осколками посікло будинки, автомобілі, але ніхто не постраждав. Це просто чудо.

І таких моментів було дуже багато. Практично під обстрілами доводилося евакуювати людей. Під обстрілами роздавали продукти. Під обстрілами воювали. Та й зараз ще загроза не минула. Наші проводять контрнаступ, а ми відразу їдемо на звільнені території, де людям потрібна допомога. І постійно бувають прильоти — майже кожного дня. Але Господь милує. І взагалі Бог дає особливу благодать, щоб це переживати — немає надмірної паніки, страху. Бог дає сил.

— Під час служби в ТРО ви мали безпосередні контакти з ворожими військами?
— Слава Богу, що ні. Ми тільки бачили заграву — гуркотіло, стріляли день і ніч. Над нами літали дрони. Але конкретно по нас не стріляли, не долітало. Ми перебували за спинами ВСУ, десь за 20 км.

— Отже, тепер ви виконуєте капеланське служіння?
— Так. Просто коли всі порозбігалися, то потрібно було якось захищатися. А тепер знову вступила в дію бюрократія, повернулася поліція, депутати почали масову публічну діяльність. Стали вимагати, щоб тероборонівці підписували контракти на три роки. Ми з іншими братами відмовилися.

— Чи доводилося мати розмови на релігійні теми з іншими бійцями ТРО?
— Аякже, постійно. Коли виходили на пост, завжди молилися. Під час чергування молилися, спілкувалися… Адже всі знають, що я пастор.

— А з якими питаннями зараз люди звертаються? У моменти кризи часто запитують: «Де Бог?» Стикаєтеся з таким?
— Звичайно. Шкода, що про Бога згадують, тільки коли важко. А Бог — там, де Він і був. Просто люди відступають далеко від Нього. І як результат — війна. Як результат — люди втрачають людяність, стають одержимими.

Коли горе — люди наближаються до Бога. За цей час я, напевно, більше ста разів приймав сповіді, покаяння. І серед солдат, і серед мирних мешканців, які пережили обстріли, були за крок до смерті. Дуже багато загиблих доводиться бачити — от навіть сьогодні й вчора. Росіяни, відступаючи, лишають після себе трупи, які лежать на землі, деякі — більше місяця, їх розтягують собаки... Іноді після побаченого цілий день не можеш їсти. До цього звикнути важко.

Багато людей прозрівають, розуміючи, наскільки швидко може закінчитися життя. Переглядають пріоритети, адже бачать наскільки матеріальні цінності (квартири, будинки, машини) є швидкоплинними. Тож щодня говоримо про вічність, про душу, про рай і пекло.

— Тобто це час для благовістя?
— Не те слово. Я думаю, що ті служителі, які повтікали з наших територій, втратили великі можливості. Це як сіяння і жнива. Якщо вони й повернуться, їх вже ніхто не буде слухати. Їх запитають: «Де ти був, коли я сидів у підвалі без їжі?»

Багато людей прийшли до нас з церков, пастори яких виїхали. Деякі виїхали одні з перших, навіть нічого нікому не сказавши. Люди відчули себе покинутими, зрадженими. Кажуть, що прийшли до нас, бо це одна із общин, де практично всі служителі на місці. Тепер служимо разом із ними. Думаю, якби президент утік у перші дні, була б зовсім інша ситуація. Те саме стосується й служителів. Це серйозна відповідальність.

— Життя й діяльність багатьох людей війна сильно змінила. На вашу думку, війна ставить покликання на паузу чи дає йому просто інше вираження? Як це було у вас?
— Думаю, що дає інше вираження. Якщо ти пастор, то ти пастор завжди — і вдень, і вночі, і влітку, і взимку, і під час миру, і під час війни. Просто ти стикаєшся з іншими викликами. Покликання не можна призупинити. Але воно може видозмінюватися.

Люди завжди дивляться на служителів. Щодня я отримував до сотні дзвінків, телефон кілька разів на день розряджався: «Що робити, куди бігти, що каже Господь?» Я усім відповідав, що кожен має чинити згідно з власною вірою. Я не можу когось спонукати йти в тероборону. Це питання віри. І я навіть не можу засуджувати тих, хто виявив малодушність, страх, паніку.

Люди — різні. Щодо деяких я думав, що вони міцні духом, сміливі, а виявилося, що помилявся. Інші ж, навпаки, здавалися мені слабкими, а вони в критичній ситуації проявили себе твердими. Такі моменти показують, хто ти є насправді, яка твоя віра, наскільки ти любиш Господа й готовий жертовно йти за Ним. Тому що це щоденна самопожертва. У будь-який момент мене й моїх братів могли вбити. Я міг виїхати в Європу, адже маю трьох неповнолітніх дітей та дружину з інвалідністю. Але це був не тільки мій вибір, але й вибір моєї дружини й моїх дітей.

Я обіцяв своїй сім’ї та ще десь двадцятьом сім’ям, що вивезу їх, якщо буде загроза окупації. Але сам збирався повернутися й не відступати. Слава Богу, діти дивилися на мене й наповнялися вірою. А я дивився на них і від них набирався віри.

— Досі багато церков дотримуються досить радикальних пацифістських поглядів. Чи доводилося вам чути критику щодо того, що ви взяли в руки зброю?
— Доводилося, звісно. Я завжди кажу, що та ситуація, яку ти бачиш за вікном, доповнює твоє богослов’я. Якщо ти не був у цій ситуації, то не зрозумієш, як це. Іноді Господь умить змінює твої погляди. До 24 лютого я не думав, що доведеться взяти в руки зброю. Але коли все це сталося, я був готовий захищати свою сім’ю й родину. Навіть якби я вивіз дружину й дітей, я б не лишив свою маму, яка живе в сусідньому селі, їй 86 років. Я б не лишив братів, сестер та інших багатьох родичів. Я б собі цього просто не пробачив.

Думаю, завжди будуть люди, які мене засуджуватимуть, але є й багато таких, які підтримують і розуміють. Я розумію воїнів, воїни розуміють мене. Підбадьорюю, молюся за них. І вони по-іншому стали дивитися на християн.

Я ніколи не був пацифістом. Хоча з дитинства віруючий — з 11 років. Але ще зі школи займався спортом і завжди захищав тих, які самі не могли протистояти різним розбишакам, заступався за слабших. Тому це — моє кредо. Як казав Цвінглі, істину іноді потрібно захищати з мечем в руках. Тому що ці нелюди, які прийшли на нашу територію, наробили б ще дуже багато зла, якби їх ніхто не зупинив. Вони розуміють тільки грубу силу.

Буквально сьогодні ми заїжджали до знайомого чоловіка, який був свідком, як танк стріляє по мирних жителях. Уже півтора тижня — з однієї і тієї ж позиції. Ми заїхали до знайомих артилеристів, дали наводку, і, сподіваюся, вже сьогодні цього танка не стане. Хтось може мене засудити, мовляв: там же люди в танку. Але я відповім, скільки сімей він знищив. Ми на власні очі бачили розруху, яку він зробив.

Написано: воїн не даремно носить меч — це покарання для того, хто робить зло. Це покликання від Бога. І воно стосується також мене. Бо якщо я бачу, що комусь загрожує смерть, і нічого не зроблю, то гріх лишиться на мені. Я маю докласти усіх зусиль, щоб зупинити зло.

— Як віра в Бога допомагає солдатові на війні? Ви самі були солдатом і, напевно, знаєте багатьох щиро віруючих бійців.
— Віра допомагає — це 100%. Я знаю багатьох людей із Луганської та Донецької областей, куди їздив як капелан у кілька бригад. Тільки віра в Бога тримає людину, щоб їй не осатаніти. Тому що є диявольський дух війни. Сьогодні ми чуємо, як росіяни, навіть жінки, говорять своїм солдатам, щоб ті нещадно вбивали й ґвалтували. Таке може говорити тільки одержима людина. І цьому духу можна протистояти тільки вірою.

Мені телефонують багато знайомих солдатів, мій брат в ТРО, племінник у ВСУ, загалом понад десять родичів — на передовій. Я молюся разом із ними, хоча вони невоцерковлені. У цей час вони прислуховуються, моляться — і Господь дає успіх. Вірю, що саме Господь дає успіх — адже в нас на Харківщині багато воюють ще радянською зброєю, сучасне озброєння ще не дійшло. І самі солдати бачать Боже чудо — і прості солдати, і полковники просять за них молитися.

— Як змінює людину війна — на рівні емоцій, мислення? Із чим вам доводилося стикатися?
— Власне, якраз віра допомагає пройти через жахи війни достойно й в смиренні перед Богом. Люди, які мають Бога в серці, витримують. Інші стають озлобленими, жорстокими. Хоча мені особисто практично не доводилося з такими стикатися. Більшість із тих, які пережили важкі часи, говорять, що молилися, зверталися до Бога, плачуть, дякують, що їх звільнили, що привезли продукти, ліки, що ми молимося за них.

Сьогодні мені телефонував один пастор, який провів майже два місяці під окупацією. Каже, що це перша ніч, коли він нормально спав. Розповідав про побачені жахи. У людей на очах падали бомби, гинули цілі сім’ї. Один чоловік біг вулицею з піднятими руками, кричав несамовито, у божевіллі — раптом упав і помер від розриву серця. Без Бога горе вбиває людину навіть фізично, не кажучи вже духовно.

Сьогодні спілкувався з одним бізнесменом, мільйонером. Ми з ним давно дружимо. Разом молилися, плакали. Йому вже 68 років. Я помітив, що молодь найбільше цінує своє життя — готові тікати на край світу, аби вижити. А старші дуже цінують майном, яке набували все життя. Кажу до цього бізнесмена: «Чого ви не виїжджаєте?» — «Та прийдуть же мародери, розграбують». Але все одно війна змушує багатьох людей переосмислити життя.

— Що потрібно розуміти церкві, до чого готуватися, щоб служити постраждалим?
— Багатьох речей доведеться навчитися, бо ми з таким ще мало стикалися або не стикалися взагалі. Із власного досвіду скажу, що часто найперше потрібно людину обійняти, поплакати з нею, помолитися. Спільне горе дуже зближує, ми стаємо як рідні. У нас тепер стерлася межа між віруючими, невіруючими — усі брати й сестри.

Не час говорити якісь доктрини. Просто потрібно бути людяними. Люди в паніці егоїстичні, вони думають, як спасти себе. І коли зустрічають когось, хто може допомогти, підтримати — це народжує дуже теплі й щирі стосунки. Тиждень тому ми йшли удвох із дружиною й зустріли подругу дружини, запитали, як її справи. Жінка у відповідь просто розплакалася — виявляється, її єдиний 22-річний син згорів у танку під Маріуполем. Лишилася одномісячна дитина, якої він навіть не бачив. Такі новини шокують — просто не знаєш, що сказати. Може, і не потрібно нічого говорити. Ми обняли її, плакали разом, молилися…

Можливо, ми нічого й не маємо казати. Просто плакати з тими, хто плаче. Думаю, ми ще багато зла почуємо й побачимо. І тільки Бог може зцілити наше серце.

— Щиро дякую вам за розмову, за ваше служіння. Молитва — за вас і за Харківщину.
— Моліться за нас, у нас тут тяжко. Хоча й відбувся перелом у війні, але він дався непросто. Загинуло дуже багато мирних людей, дітей, наших воїнів. Нехай Господь помилує Україну й дасть нам перемогу. А це буде — в ім’я Ісуса Христа! І буде на 100%. Амінь.

Розмовляв Дмитро Довбуш

Благовісник,1-2,2022