Чудодійний рецепт довголіття

Степану Григоровичу Федьку — першому старшому пресвітеру церков ХВЄ Чернігівщини 20 жовтня 2021 року виповнилося 90 років.

Щоб зустрітися з ним, у неділю 7 листопада я прибув разом із діючим старшим пресвітером церков області Віталієм Гавулою до міста Ніжин. Там нас зустрів у домі молитви молодий пастор Сергій і сам Степан Григорович. Ми брали участь у ранковому зібранні місцевої церкви. Після служіння я мав час для розмови зі Степаном Григоровичем. Він відразу попередив мене, що збирається їхати на відвідини старенької немічної сестри, тому не буде зі мною довго розмовляти. Я здивовано дивився на цього служителя: він жваво й тверезо проповідував, провів у зібранні три години, потім понад годину ми розмовляли, а він і далі поривається їхати, як сам каже, на «посєщєніє».

Упродовж нашого діалогу я намагався довідатися про рецепт здоров’я брата Степана. Що він робить для цього таке особливе? Але очікуваної відповіді не отримав. Він і чай п’є з цукром, і зазначив, що з дитинства любить солодке… Чоловік не жаліє себе, від юності активно трудиться для Господа… А може, саме в цьому й криється секрет чудодійного рецепту? Нарешті я зрозумів, що силу, здоров’я, міць дає Бог. Про таких служителів написав ще пророк Ісая: «…а ті, хто надію складають на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли, будуть бігати і не потомляться, будуть ходити і не помучаться!» (Іс.40:31).

Отже, пропоную коротке свідчення брата Степана, бо, щоб описати всі 90 років його життя, потрібно багато томів…

Християнське коріння

Я народився в 1931 році в сім’ї баптистів у селі Омбиш, що на Чернігівщині.

Життя від дитинства нелегке. Досі пам’ятаю, як було тяжко під час голоду (1933, 1947 роки). Від ранньої юності працював пастухом у колгоспі.

Уже цілком свідомо увірував і прийняв вірою Ісуса Христа в 1947 році, у 1951-му — прийняв водне хрещення в церкві християн-баптистів. Уповноважений у справах релігії забороняв мені приймати водне хрещення через мій юний вік (тоді мені було 17 років). Три роки я не міг охреститися. А потім до нас приїхав старший пресвітер церков області Андрій Герасимович Савенко — я йому й сказав про своє бажання. Тоді він зі мною пішов до згаданого уповноваженого, який упродовж години вмовляв мене відмовитися від свого наміру. Нарешті сказав, що з мене, крім християнина, нічого не буде, — і дозволив хреститися. Як не парадоксально звучить, але вийшло так, що атеїстична влада комуністів дала згоду на моє водне хрещення.

Потім із осені, одразу після хрещення, я три роки служив в армії на півночі СРСР. Бог і мою службу благословив — я працював столяром, хоч спочатку й не знав цієї справи. За відмінну службу (чи краще сказати — працю) мені на цілий місяць надали відпустку.

Спогади дитинства

З самого малку я жив життям християнина. У нас була багатодітна родина — вісім дітей. Уже в дев’ятирічному віці пас табуни гусей. Завжди розумів, що я з сім’ї віруючих, що покладало на мене особливу відповідальність за свої дії й слова. Було, конем на підводі розвозив жінок-колгоспниць до місця праці, їх було 12 душ, то вони мене всю дорогу запитували про віру в Бога. Я тоді дуже мало знав Слово Боже, але сам дивувався, як Дух Святий давав мені влучні відповіді на всі їхні запитання.

Потім став пасти велику рогату худобу — ціле літо, аж до зими. Якось, коли пас людські корови, то мене одна жінка попередила, що її корова, як буде телитися, втікатиме. Так і сталося: як я не стежив, та корова зникла. Я впав на коліна й став просити в Бога показати мені ту корову. Навколо ж ліси — куди йти? І Бог вказав, куди саме йти: знайшлася та корова вже з телям. Яка б не була скрута, я знав, до Кого треба звертатися по допомогу. А молитися до Господа доводилося часто, бо тяжкий був час.

Служіння в церкві

Я проповідував Слово Боже ще до прийняття водного хрещення.

Коли переїхав жити до Ніжина, то одразу пішов до церкви баптистів. Невдовзі обрали на служіння диякона, а потім у 1970 році — на пресвітера. За час служіння пресвітера, яке я виконував упродовж 14 років, було побудовано дім молитви.

Звичайно, нам не дозволяли проводити зібрання, то ми багато років збиралися вночі по хатах. Була велика спрага по Богові. Це бажання бути в церкві й служити Богу в мені не зменшилося до цього часу, хоч здоров’я і активність уже далеко не такі, як у молодих роках. Щодня був на офіційній роботі (я працював у Ніжині, на заводі «Сільмаш», столяром), а на зібрання все одно завжди спішив: у будні — увечері, а в неділю — аж двічі. Доводилося також у справах церкви багато їздити по області.

Я нині сам дивуюся, як вдавалося все робити й скрізь встигати. Моя дружина Марія (я одружився одразу після армії) мала особливий дар. Вона легко відрізняла, хто себе видає за християнина, але насправді таким не є. Часто до нас КДБ підсилав своїх працівників, шпигунів, які просилися до нас в хату на нічліг як брати, що подорожують. Пам’ятаю, як моя дружина одному з них, який видавав себе за будівельника, побачивши його канцелярські руки, прямо сказала, що він кадебіст. «Яка ваша ціль?» — запитала вона. — Що ви хочете від нас? Ми сумлінно працюємо, нічого шкідливого не робимо для держави». Їх було двоє, і вони вранці тихенько поїхали собі…

Було, коли в Ніжині нам забороняли давати хрещення, то доводилося це робити таємно. Якщо ж і давали дозвіл, то вказували на болотисте місце на річці Остер. Міліція не дозволяла робити хрещення в гарному місці.

Я виразно пам’ятаю ті часи — і за все дякую Господу, хоч як би важко не було. Подеколи мене забирали в КДБ, погрожували, вмовляли, пропонували квартиру й служіння пресвітера в місті, яке я виберу сам, тільки б погодився виконувати їхні вказівки. Я ж рішуче відкидав їхні пропозиції.

Пам’ятаю, як на наше зібрання учитель атеїзму приводив групу студентів із місцевого інституту, щоб ознайомити їх із релігією на практиці… Потім він із студентами робив аналіз нашого служіння. Коли ж побачив, що студенти під час служіння стали плакати, то він перестав приводити їх до церкви. На жаль, цей учитель атеїзму помер від алкогольного сп’яніння, не прийшовши до віри в живого Бога, хоч і слухав неодноразово проповідь Слова Божого.

Новий духовний досвід

До нас із міста Рівне на роботу в колгосп приїжджали п’ятде­сятники, приходили на зібрання. Я давав їм слово, хоч декотрі браття були категорично проти цього, але моє рішення перемагало. Вони так натхненно проповідували, що все зібрання роти відкривало — так слухали. Я став досліджувати Святе Писання — і вирішив бути п’ятдесятником. Церква християн віри євангельської — п’ятдесятників у Ніжині організована в 1992 році.

Значна частина членів (16 душ) на чолі зі мною вийшла з церкви баптистів, бо не всі прийняли мою проповідь про хрещення Духом Святим із знаменням інших мов. У селі Бобрик була церква п’ятдесятників, деякі сестри з церкви баптистів відвідували ту церкву — і отримали духовне хрещення.

Спочатку збиралися в приватній оселі, а потім нас стало більше 20 осіб, і ми стали шукати приміщення для дому молитви. Цілу зиму проводили зібрання в орендованому приміщенні міського центру дозвілля. Ми змінили дев’ять місць оренди, а цей дім молитви, де ми зараз — це вже десяте місце.

З Божою допомогою знайшли такий дім у центрі міста. У ньому колись жив перший секретар партійної організації. І цей дім у 1992 році нам продала вдова цього секретаря, зменшивши ціну майже вдвічі. Це також диво від Господа.

І навіть те, що цей будинок був дуже зруйнований через пожежу, яка сталася з вини працівників, які ставили пожежну сигналізацію, — сприяло тому, що цей дім молитви став ще кращим. Бо ми змінили проект — і відбудували цілком новий ошатний дім молитви. Я тоді жартував, що з цією пожежею в цьому домі вщерть вигорів дух комунізму.

Служіння в області

«Так говорить Господь: Я бачив твої страждання, твої сльози, Я вибираю тебе пастором у цю церкву!» — саме так Господь проговорив через одну приїжджу сестру, яку я не знав.

Відтоді виконую служіння пастора — уже в церкві п’ятдесятників. А в 1994 році мене рукопоклали на служіння старшого пресвітера церков ХВЄ Чернігівщини. Рукопокладав мене Микола Адамович Мельник. Це служіння я сумлінно ніс 12,5 років — до 2006 року.

Незважаючи на свій похилий вік, щонеділі проповідую. Бачу, що люди хочуть бачити й чути мене. Я дружу з багатьма церквами, усіх вважаю братами й сестрами в Христі, усіх тих, хто сповідує Ісуса Христа в тілі. Приблизно двічі на місяць відвідую якусь із церков нашої області. Не сиджу на місці.

Моя дружина Марія мені казала, що хоче першою відійти до Господа, щоб не залишатися самою. Так і вийшло — уже минуло сім років, як вона відійшла у вічність. Якось Марія мені сказала, що я проживу 97 років.

Дякую Богу за всі роки життя, вся слава належить тільки Богові. За все Йому слава!

Геннадій АНДРОСОВ

Благовісник, 4,2021