Благовісник

Зустріч з цікавою людиною

Земними стежками Івана Хрипти

8 вересня виповнилося 80 років одному з найстарших діючих служителів Церкви християн віри євангельської України — Івану Андрійовичу Хрипті. На XVII звітно-виборній конференції служителів Церкви християн віри євангельської України, що відбулася в травні в м. Рівному, Іван Андрійович склав повноваження скарбника, прослуживши 8 років, і став почесним членом Правління.

РОЗДІЛ I.
Сільська ідилія, або Великі Ком'яти часів патріархів

— До Сільця доїду?

— Заходи!

Натрапив на автобус до Сільця (Закарпатської області), щойно вийшовши із Мукачівського залізничного вокзалу. Водій недбало махнув рукою на двері.

— А гроші?

— Та, потом, потом…

«Заходи» (з наголосом на «и») — перше слово, яке я почув на Закарпатській землі. Від нього повіяло якимось добродушним теплом, і в чужому місті стало якось по-домашньому. Та і старовинні вузенькі вулички Мукачева чомусь нагадали мені рідний Луцьк. Може, тому, що була п'ята година ранку, ще зовсім темно, щоб розгледіти унікальну архітектуру міста.

До Сільця прибули о шостій. Тут мене обіцяв зустріти Іван Андрійович. Коли слабке проміння вже позначило обриси незвичного для жителя Волині ландшафту, — тільки тоді усвідомив, що я в горах. Іван Андрійович приїхав за мною на блакитному мікроавтобусі. У ковбойському капелюсі він скидався на фермера, що ненадовго відірвався від свого господарства.

— Моїй корові Бог не дав рогів, зате дав багато розуму. У неї багато незвичайних якостей… — Це я вже, примостившись на софі у гостинному будинку Івана Хрипти у Великих Ком'ятах, слухаю розповіді господаря.

— Дуже пам'ятлива, через рік пам'ятає, де паслася. Як даю їсти, то своє з'їсть, а потім перехиляється до телиці, бере горщик зубами за вухо і собі переставляє. А може горщика надіти на ніс і на стінку поставити. Отакі фокуси виробляє… Знає мене як хазяїна. Буває, приїжджаю після довгої відлучки, то впізнає мене здаля, починає мукати, виходить назустріч. Коли заходжу в хлів до неї, якщо не поплескаю, не полащу, таку біду буде робити…

— Мій попутчик у поїзді, — продовжую розмову, — дізнавшись, що їду у Великі Ком'яти, сказав, що вони відомі помідорами!

— Так, почти у всіх є теплиці, багато вирощують. Колись ми на базар ходили (читайте «їздили» — прим. автора) своїми машинами і у Львів, і в Луцьк, і в Ровно, і в Тернопільську область… Люди дуже працьовиті. Якби усі так працювали, то Японія би з нами рядом не стояла. Десятки тисяч тонн — помідорів, капусти ранньої…

— Сідайте до столу, — тим часом припрошують господині.

— Сметана у нас своя, не купована, — каже Іван Андрійович.

— Це від тієї корови розумної? — жартую.

— Так.

Якщо ви колись, читаючи Біблію, поринали уявою в побут людей часів патріархів, то вам буде легко зрозуміти ту атмосферу, яка панує в оселі Івана Андрійовича. Мені важко підібрати слова, щоб її описати, але найперше, що приходить на думку — тихий спокій. Саме так я б це назвав. Відчуття, що тут — якийсь інший вимір, і навіть час іде якось по-іншому: повільно, розмірено. До речі, люди тут і досі користуються двома часовими поясами — «по Києву» і «європейським». Різниця — одна година.

Простий сільський побут… Чисто прибрана, чепурна оселя. Годинник у різьбленій оправі, картина з бурштину, на піаніно — велетенська дерев'яна скульптура орла.

— У мене є багато питань! — каже Іван Андрійович (отак несподівано почалося моє інтерв'ю). — Я б тебе засипав запитаннями по Біблії… Ви, кореспонденти, то ще вникаєте в Писання. Але сьогодні наша нація, братерство, церкви дуже мало вникають у Писання. Дуже мало тих, хто піднімає якісь біблійні питання. Якби я знайшов чоловіка, який розуміє глибоко Писання, я би з ним цілими днями сидів. У мене таких питань — сотні.

РОЗДІЛ II.
Звичайна людина: про особисте

Іван Андрійович — дуже приємний співрозмовник. І хоча вже давалася взнаки втома після нічного переїзду, наша розмова вийшла цікавою і змістовною.

— Які спогади у вас лишилися про дитинство?

— Я і дві мої рідні сестри народилися у Великих Ком'ятах. Тут народився мій батько, дідусь… Батьки повірили десь у 1942-му році, під час війни. І нас, дітей, на зібрання водили. Вже тоді була недільна школа. Вчили дуже багато віршів напам'ять. Я досі пам'ятаю, скільки книг в Біблії і скільки кожна з них налічує глав…

З дитинства запам'яталося, що у мене були сни. Неприємні сни. Я бачив, як за мною біжить сатана, але мені дана здатність літати, а він біжить по землі і не може мене досягнути. Ці сни мені ся декілька раз повторяли.

— Ви можете описати своє переживання Бога? Як Він вам відкрився?

— Мені з дитинства привилася віра в Бога. Але років у 10 друзі навчили курити. Хоча все одно страх Божий був. Бувало, як вдарить грім, гроза, то я бігом — папіросу викину, сірники викину! Боявся, що мене Бог блискавкою вдарить за гріх.

Після школи я працював у Виноградові завідуючим складом. Звідти забрали в армію. Хоча я й знав, що є Бог, і боявся Його суду, та не жив християнським життям. Мені в армію прислали Євангеліє, то я боявся його читати, бо знав, що — я грішник, там усе проти мене…

Після демобілізації, щоб не засмучувати батьків, у зібрання регулярно ходив, але продовжував курити. Працював у дорожньому управлінні, ми будували мости. У бригаді були віруючі, і я таємно від них ходив у кіно. Бувало, іду звідти, совість мене судить, плачу! Не годен сам звільнитися від гріха…

— А коли стався переломний момент?

— Я поїхав працювати до двоюрідного брата на Донбас, у м. Дзержинськ. Знайшов там баптистську церкву, почав її відвідувати. І стався такий випадок. Мого брата його односельчанин ударив ножем (по п'янці). Я не був присутній у той момент, але бачив рану і того хлопця з ножем. Тому мене записали у свідки. Але перед судом мене просили друзі не свідчити проти нього, бо ж «з одного села і жити якось далі треба…» І я сказав, що не бачив, як те сталося (бо і справді в той момент мене там не було). Через те мене прямо на суді арештували. Забрали в Артемівську тюрму. Правда, через півтора місяці випустили, але там я покаявся.
Тісні обставини, язва шлунка змусили мене по-особливому шукати Бога. І зрозумів: або я ся покаю, або Бог залишить мене. А «офіційно» покаявся у п'ятидесятницькій церкві там же, на Донбасі. Бог звільнив мене, переродив серце. Із зібрання я не йшов, а біг! Згодом Бог хрестив мене Духом Святим.

У той час і у нас, на Закарпатті, почався п'ятидесятницький рух. Ми зробили окремі молитовні зібрання. Десь у 65 році поділилися з баптистами. Але потім знов об'єдналися. Ще й досі у нас в церкві є баптисти.

— Ким є Бог для вас сьогодні?

— Він є начальник мого життя. Альфа і Омега. Він є все, всюди і в усьому! Мій захист! Реальна особистість, яка знає усю інформацію про моє минуле, теперішнє і майбутнє. Він чекає моєї любові і відданості.

— Що входить у вашу практику щоденного спілкування з Богом?

— Я стараюся щодня читати Біблію. Завжди виписую собі певні питання, вникаю, досліджую різні переклади, посилання і т. д. Деякі місця, які ніби знаєш напам'ять, можуть відкритися набагато глибше, ніж ти думаєш!

— Яким був найважчий і найщасливіший момент у вашому житті?

— Найщасливіший? Навіть важко назвати, бо я цим постійно живу. Найщасливіші моменти — коли бачу Божу руку, явну Божу дію в житті. Це моменти сповнення Духом Святим і єднання з Богом.

Найважчі моменти — коли востає плоть, коли борешся сам із собою. Коли Господь проводить долиною тіні смертної. Але такі моменти Він завжди дає сили пройти.

— Добрий день! — раптом нашу бесіду перериває дзвінкий дитячий голос.

— Вітаю тебе, дитино! То онука моя, — пояснює Іван Андрійович.

На фоні неспішної старості — невгамовне дитинство. Онуки Івана Хрипти, які попрокидалися невдовзі після мого приїзду, весь час були десь поряд, пустували, гралися, про щось сперечалися, іноді перебивали нашу розмову, намагаючись, щось розповісти «дідику» — таким контра­стом ще більше підкреслюючи урочистий спокій оселі.

— Розкажіть про вашу родину, дітей, онуків.

— У мене восьмеро дітей (четверо хлопців і четверо дівчат). Хлопці майже усі — в служінні. Дівчата — усі віруючі, також беруть участь у служінні. Маю 32 онуки, 13 правнуків. Тут живемо семеро: ми, дві дочки, зять, два онуки.

 

РОЗДІЛ III.
Серце служителя: покликання і посвята

— Як ви відчули поклик до служіння? Які етапи в служінні пройшли?

— Десь у 70-му році мене вибрали на служіння пресвітера. І я пробув до 97-го. А потім мене поставили над областю, і я церкву передав. Старшим служителем по області я був з 1989 до 2007 року. А з 2006-го служив скарбником у об'єднанні. Тепер я тимчасово зайняв місце пастора, який помер.

Іще коли мене обирали на пресвітера, я розумів, що це Божа воля. Навіть не вагався, бо переживав за Божу справу. Я сильний поборник єдинства народу Божого. Ще за комуністичного режиму ревнував за об'єднання різних церков — омиваючих, неомиваючих, автономних, союзних, нереєстрованих… Щоб ми усі були разом. У 1972 році ми організували загальну молитву на останню суботу місяця, вона продовжується по цей день. Ця молитва нас об'єднала. Наша область була єдиною, де така дружба була, і КДБісти про це знали. Не раз переписували нас, постійно шпигували, але Бог беріг.

А коли прийшла свобода, то перше об'єднання християн віри євангельської п'ятидесятників вирішили утворити саме у нас. Перша конференція була якраз у Ком'ятах, у Закарпатській області.

Я і тепер цим хворію: усі відроджені діти Божі мають бути єдиними! Там, де кожен один одному служить, поділення ніколи не буде. А я помітив, що деякі служителі прививають ненависть до іншого братерства.

— Ви маєте великий досвід служіння. Що для вас означає слово «служитель»?

— Служитель — людина, яка служить усім, від малого до великого. Це не командир. Потрібно зрозуміти серцем: я раб для всіх. Господь Ісус був слугою! Щоб виховати у собі доброго служителя, потрібно віддатися Духу Святому і покоритися Божому Слову.

Сьогодні актуальна тема — гордість. Це один із найбільших гріхів. «Бог гордим противиться!» Що може бути ще гірше? Я знаю одного служителя… У нього в церкві з'явився брат, який дуже добре проповідував. І люди після служіння линули до нього, дякували. Але той пресвітер уже не міг із ним говорити дружелюбно і створив такі умови, щоб той брат переїхав до іншої церкви…

Успіх служителя залежить від того, наскільки він посвятить себе. Служитель має особливу відповідальність, він повинен бути для інших взірцем, тому — більше працювати над собою. Духовність проповідника можна визначити по його проповіді. Якщо проповідує постійно про гріхи, то, видно, ще у самого є гріхи, які не може перемогти. І думає, що всі такі. Коли ж людина пережила звільнення — її проповідь це відображатиме.

— Проілюструйте кількома прикладами Божу надприродну дію у вашому житті.

— Якось одна сестра у нас захворіла шлунком. Чоловік попросив помолитися за неї. Ми приїхали до них додому близько півночі. Стали на молитву, поклали на неї руки. Вранці о шостій годині прибігає схвильований чоловік: «Бог зцілив мою Олену!» Таке було вперше в моєму житті!

А мене особисто Бог зцілював десь вісім чи дев'ять разів. Я був майже інвалідом. Наприклад, була хвора нога, вени. Якось вночі схопили сильні судоми, я спросоння став молитися і так заснув. Вранці дивлюся: вени зійшли, нога здорова. Правда, приступ ще кілька разів повторився. Але я вірив, що коли Бог зцілив — то до кінця. І зрозумів на досвіді, що важливо не тільки отримати зцілення, а й втримати його.

Десять років я хворів на астму. Лікувався, але помочі не було. Якось перебував у лікарні, і раптом став задихатися. Молюся: «Боже, допоможи!» У відповідь почув голос Святого Духа: «Я тебе зцілю, якщо даси мені відповідь на три запитання. Перше: Чи можу Я це зробити?» — «Ти всемогутній, Господи! Ти все можеш!» — відповідаю. — «Друге: Чи бажаю Я тебе зцілити?» Тут я запнувся… На друге запитання вже не міг так упевнено відповісти, як на перше, бо згадав біблійні приклади, коли Господь залишав хворобу в тілі людини. У той момент Бог занурив мене в дусі в Отчу любов. Я закрився простирадлом, а сльози ллються! І усвідомив: «Боже, Ти бажаєш мене зцілити!» І третє питання: «Коли Я тебе зцілю?» Була ще одна умова: «Коли викинеш усі ліки!» Тут я завагався, не викинув… Але Дух Святий продовжував працю над моєю вірою, і врешті я довірився Йому і отримав повне зцілення.

Також Бог зцілив моє серце, яке було дуже хворе, і виразку шлунка, і всі хвороби, які лише були, — я став немов дитина. І так — до теперішнього дня. Ми маємо Живого Бога, Який відповідає на наші молитви.

 

РОЗДІЛ IV.
Церква минулого і сучасності

— Що б ви могли сказати, порівнюючи церкву вашої молодості та сучасну? У чому різниця?

— Різниця велика. Молилися пламенно. Більше наповнялися Духом Святим. Більше стремилися до зібрання, спілкування. Були більш гостинні. Більш ревні до Божої праці.

Поступово, коли люди почали трохи багатіти, все менше залишалося часу для Господа. А з приходом нових технологій християнство почало ще більше слабнути. Богослужіння стали орієнтуватися на форму.

Причина: ґрунт нашого серця може бути засіяний різним насінням. Як результат — десь проростає корисний злак, десь — терня і будяччя. Дух Святий засіває Своїм, сатана своїм. Чому ми надаємо перевагу, те й маємо. Сьогодні — інтернет, преса, телебачення... Багато християн стали сильно політизованими. Ми витіснили Святого Духа, засіяли наше поле терном… Та Бог має для нас дещо краще, ніж те, що в світі.

— Якою була церква, до якої належали ви? Чи переживали християни гоніння?

— Вчення у церкві тоді було більше схожим на баптистське. Його приніс один місіонер із Америки, який поїхав на заробітки і там навернувся до Бога. Тут він ходив по селах, проповідував. Люди наверталися. Але навіть водному хрещенню він ще тоді не навчав, тільки — вірити, збиратися… Десь у році 39-му утворилася церква. Збиралися по хатах, зокрема на нашій старій хаті.

Гоніння як такого не було. Ми були під Венгрією, не під совєтами. Із Будапешта дали нам дозвіл збиратися (там один депутат парламенту був віруючим). Хоча збиралися тільки у певні години, жандарми це контролювали.

Ну, а коли вже совєти прийшли… Спочатку сильно не забороняли. Але потім — приїхав до нас голова баптистського союзу Іванов і запропонував об'єднати наші церкви із їхніми. Але наші не дуже погоджувалися, мало хто в області пішов за ним. І збиралися так, нелегально… Через певний час влада хотіла заборонити збори, але ми зареєструвалися і збиралися далі. Тоді ми ще нічого не чули про хрещення Святим Духом. А прийшло воно десь на початку 60-х років.

Сьогодні церква налічує близько 260 членів, але десь стільки ж виїхали до США.

— Як би ви оцінили духовний стан сучасних церков?

— Я вважаю, що духовний стан — приблизно такий, як у Лаодикійської церкви з Об'явлення. Це якщо говорити про загальну картину. Хоча є дуже богобійні люди, які щиро служать Богу.

— В чому причина пасивності багатьох віруючих щодо Божої справи?

— Тут можуть бути різні відповіді. Одна з причин — люди осуєтилися. Деякі — не зрозуміли Божого Слова, не вникнули у Божу волю щодо власного життя. Інші — не очистили своє серце від гріха, не посвятили себе повністю Ісусу Христу… «Через розріст беззаконства любов багатьох охолоне»…

— Яке ваше ставлення до біблійної освіти?

— Духовна освіта дуже потрібна! Аби правильно розуміти Писання. В тому числі потрібно особисто кожному молитися, щоб Бог відкривав Своє Слово.

Біблії колись були у великому дефіциті. Може, на церкву було 1-2 штуки. У нас вдома було Євангеліє берлінського видавництва.

1968 року я їхав із Чехословаччини, то загрузився Бібліями, а в мене їх конфіскували на кордоні. І все одно 22 екземпляри не знайшли. Я був на мотоциклі з коляскою, то поховав по усіх закутках, у запаску запхав… Але пройшов час — і настав такий момент, що я вже в управлінні КДБ завантажувався літературою!

— Як скоротити розрив між старшим і молодшим поколіннями в церкві?

— Так, є така проблема. Тут багато залежить і від керівників молоді, і від служителів церкви. Старші брати мають постійно бувати на молодіжних зібраннях, спілкуватися з молоддю, робити кроки їм назустріч.
А по-друге, дітей виховує не церква, а сім'я — домашня церква.

— Яку позицію, на вашу думку, повинна займати церква на фоні воєнних дій на сході України?

— Ми — громадяни України. У першу чергу Бог нам повелів молитися, бо Він тримає в руках серце царя. Молитися, щоб не проливалася кров. Я вірю, що нинішня ситуація — під контролем Господа. Але ми не знаємо Його стратегічних планів. І ми не переорієнтуємо Божих планів нашими молитвами. Ми хочемо миру, але мусить збутися усе передбачене в Писанні.

Воювати, вбивати ми не можемо. А от перев'язати рани, допомогти пораненим — інша справа. Але — солдатам як з однієї, так і з іншої сторони. Нагодувати — як одного, так і іншого.

РОЗДІЛ V.
Послання до прийдешніх поколінь

— Якою, на вашу думку, повинна бути найбільша ціль у земному житті кожного християнина?

— Виконати Боже Слово бездоганно! Тобто усе, що сказав Господь. Це моя найбільша ціль на землі.

— Що б ви побажали читачам журналу «Благовісник», тобто віруючим сучасної України?

— Ми усі чекаємо пробудження. Виходить, що тепер — сплячка. Бог закликає людей до ревності. По-перше: ревність у відвідуванні богослужінь. По-друге: ревність у молитві. По-третє: ревність у дослідженні Писання. І четверте: ревність у проповіді Євангелія.

У нашому братерстві є одна величайша проблема. Звільненому від бісів чоловікові Ісус сказав: «Іди і розкажи, що з тобою зробив Господь?» Ми, християни, від малого до великого, не свідкуємо зовнішнім людям, що зробив із нами Бог. Як Він змінив наше серце, як Він нас підняв… Дуже мало хто так чинить.

І — бажаю усім тісної співпраці з Духом Святим. Дайте Йому гарні умови у ваших серцях.

РОЗДІЛ VI.
Розмова про небо

80 років — це той вік, коли «старість» перестає бути небажаним або недоречно сказаним словом і є фактом, що вселяє або глибоку повагу, або глибокий жаль. У випадку з Іваном Андрійовичем — це не тільки повага, а й свідчення Божої слави. В такому поважному віці він і продовжує виконувати служіння в церкві, і виглядає досить жвавим господарем, і до того ж має дивовижно світлий розум, що глибоко проникає в таємниці Писання.

Після «офіційної» частини інтерв'ю, ми вийшли на подвір'я. Сидячи з господарем на лаві, осяяні ще на диво теплим осіннім сонцем, ми погладжували дружелюбних песиків, що тулилися до ніг. І тут я запитав:

— То які такі біблійні запитання у вас є?

І наша розмова потекла у біблійне русло. Аж потім, уже вдома, я раптом усвідомив, як вона влучно потрапила в тему нашого журналу.

— От ти колись замислювався, де ми будемо жити у вічності? На небі чи на землі? — запитує Іван Андрійович.

— Е-е-е… Ну, Ісус сказав, що йде приготувати нам обителі. Значить — на небі.

— А як далі написано? «Коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб, де Я, були й ви». Тобто, ми будемо там, де Ісус. А Ісус зійде з неба при трубі Божій, щоб з'єднатися з Церквою. Не сказано ж, що Він її назад на небо поведе. І ще написано: «Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу». Тобто місце уже приготоване. І це може бути Новий Єрусалим. Розбійнику Ісус сказав: «Сьогодні будеш зі Мною в раю!» Але, коли мертві воскреснуть, Новий Єрусалим зійде на землю (про це тричі в Об'явленні написано).

— Хіба написано, що він зійде конкретно на землю? — намагаюся пригадати.

— Конкретно не написано. Але, зрозуміло, що не на Юпітер чи Венеру!

— А, може, десь посередині між небом і землею стоятиме?

— Написано, що Новий Єрусалим буде столицею царства, яким правитиме Господь, — продовжує служитель. — Коли Ісус в новому тілі з'єднається з Церквою, якій дасть нові тіла, вони ввійдуть у Новий Єрусалим — столицю Нової Землі. Його площа дорівнюватиме площі восьми Україн, або 52-х держав Європи (2400 на 2400 км). В ньому буде престол Бога і Агнця. Коли Отець покорить Сину усе, Сам Син покориться Отцю, і все буде в усьому — Бог. Тоді Його царство буде «як на небі так і на землі» — про що ми молимося. Небо — житло для ангелів, земля — для людей. Але Бог буде керувати всім.

Коли Бог спланував створити небо і землю, втрутився сатана… Через гріх земля, на якій ми живемо, — проклята. Є багато місць Писання, де Бог обіцяє створити Нове Небо і Нову Землю для людини. Йов казав: «Його наміри не можуть порушитися!» Тобто генеральний план Бога Отця незмінний. Отже, сучасні небо і земля, згідно з Божим задумом, будуть зруйновані. А на новостворених — уже не буде нічого проклятого.

— Але написано: «Життя ж наше на небесах, звідки ждемо й Спасителя, Господа Ісуса Христа…»

— Так, у Посланні до Филип'ян. А перед тим написано про ворогів хреста Христового: «Шлунок їхній бог, а слава в їхньому соромі...» — це тепер чи в майбутньому?

— Тепер.

— «…Життя ж наше на небесах, звідки ждемо й Спасителя, Господа Ісуса Христа». Тепер чи в майбутньому?

— Тепер. І: «посадив нас на небесних місцях у Христі Ісусі» — теж тепер… Отже, тут мається на увазі не майбутнє місце перебування, а теперішній стан серця, — здогадуюся я.

— Так. Фарисеї запитали Ісуса: коли прийде Царство Боже? Що Він їм відповів?

— Що «Царство Боже всередині вас!»

— Правильно! І це він фарисеям сказав! Бо всяка людина створена Богом. Серце — храм Духа Божого. Воно належить Богу, хоча може бути окуповане дияволом. Туди потрібно впустити законного Царя.
Ще одне підтвердження. Сонце, місяць, зорі (тобто Друге небо) — їх не стане. Сказано, що не потрібно буде світла сонця (а світло сонця потрібне для землі, а не для неба), бо буде світити слава Божа.
Ніде не сказано, що Бог нам обіцяв небо. Цього неможливо обґрунтувати. А там, де сказано про небо, то йдеться про керівництво неба.

— Але ж в Об'явленні описаний збір усіх спасенних на скляному морі. Це ж на небі!

— Для нас важко розібратися, чи буде це в Новому Єрусалимі, чи в якомусь іншому місці.

А ще написано: «Блаженні лагідні, бо — землю успадкують вони»! І постає питання: якщо ми будемо жити на небі, то для чого Бог творитиме Нову Землю? Для чого вона потрібна?

— І справді! В принципі виглядає логічно: якщо земля з самого початку була створена для проживання людей, то Нова Земля буде призначена для нових людей.

— Так. Подібно, як Мойсей колись розбив Божі скрижалі. Бог Йому дав нові, але на них були ті самі слова…
Не знаю як вас, але мене Іван Андрійович переконав. Ніколи особливо глибоко не замислювався над цими речами. І якось «за замовчуванням» уявляв, що наша вічність буде проходити десь там, у «небесних оселях». А виявляється, що це досить спірне питання…

ЕПІЛОГ

— Щиро дякую!

— Божої благодаті!

Саме так відповідає на подяку Іван Хрипта. Саме такими були слова, які я почув на прощання.
Уже смеркало, коли я, виїхавши рейсовим автобусом із Сільця, спостерігав у вікно на дивовижно гарний гірський захід сонця. Ця картина закарбувалася в моїй пам'яті як достойний фінал насиченого подіями, непростого, але плідного дня. Класична сільська ідилія, у яку мені пощастило зануритися в гостях у Івана Андрійовича, лишилася десь позаду, і від цього стало трохи сумно. А в розумі все ще мигтіли уривки розмови, обличчя, картини побуту…

Пам'ятаю, останнє, що я встиг подумати, перш ніж провалитися в сон, було: «Як добре, що є такі люди, з яких можна сміливо взяти приклад. Які мають за мету свого життя — виконувати Слово Боже бездоганно!»

Дмитро ДОВБУШ,
Луцьк-Великі Ком'яти

"Благовісник", 4,2014