Благовісник

Сила будувати стосунки

«…І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах. І був острах у кожній душі, бо багато чинили апостоли чуд та знамен. А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було. І кожного дня перебували вони однодушно у храмі, і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу. І щоденно до Церкви Господь додавав тих, що спасалися…» (Дiї.2:42-47).

Славна Церква — історія чи реальність сьогодні?

Скажіть, хто з нас не захоплювався глибиною християнського життя, рівнем духовності та стосунків з Богом і між собою віруючих першоапостольської церкви? Братерська спільність, чуда та знамена, страх Господній в кожній душі. Усі були вкупі, усе мали спільним, продавали маєтки та ділили всім, хто в чому мав потребу. У сердечній простоті вихваляли Бога, а Господь щоденно додавав спасенних до Церкви…

Чи не захоплює дух подібна картина? Можливо, це і є втіленням величного Божого задуму, який Він мав одвіку — створити щось настільки прекрасне, що навіть ангели затамують подих, вражені премудрістю Всемогутнього Бога?!

Так, дивлячись на життя й віру перших християн, ми захоплюємося. Можливо, іноді мріємо: «От, якби в наш час так було… Якби нам побачити на власні очі, бути частиною таких подій, жити такого рівня духовним життям!..»

На жаль, для більшості з нас, сучасних християн, це залишається лише мрією, яка з часом тьмяніє, розбиваючись об прикру та жорстоку реальність сьогоднішнього християнства.

Але ж невже не може бути інакше? Невже таки змалів Дух Божий? Невже славна Церква, де панує любов, спільність, страх Господній та Його потужна дія — це відголоски попередніх віків?!

Слава Богові, що це не так. Я переконаний, що благодать Господня й усі Його щедроти повною мірою відкриті та доступні кожному з нас і сьогодні. Чи вірите ви в це? Чи готові переглянути ставлення до того, як виглядає ваше духовне життя сьогодні, і покласти на вівтар все заради того, щоб досягти повноти життя в Христі?

Правильні тези та прикра реальність

На жаль, так багато християн, які ревно й посвячено починали йти за Богом, зупинилися й опустили руки, змиряючись із власною теплістю та неглибоким християнством.

Так багато гарних проповідей залишаються лише правильними тезами, які не мають утілення в нашому житті, не стають реальністю в житті наших церков.

Але я вірю, що Господь, Який завжди Той Самий, має силу виконати свій задум і зробити нас славною Церквою в ці останні дні перед Своїм приходом.

Я хочу поділитися деякими думками щодо того, що ми мали б розуміти й до чого прагнути, щоб не просто мріяти, а досягати життя, яке в своєму задумі має для нас Бог.

Останнім часом Господь по-особливому звертає мою увагу на питання духовного зростання, духовної зрілості. Досить часто ця тема для багатьох залишається абстрактною, просто озвученою з кафедри. Але просто озвучити її недостатньо. Це те, чого необхідно досягати, до чого допомагати йти один одному.

Спостерігаючи за життям церкви та досліджуючи Боже Слово, я бачу, що майже все, що ми проголошуємо й до чого закликаємо один одного, неможливо втілити в життя, не досягнувши певної духовної зрілості.
Кожного разу, вказуючи на Божий стандарт для християнського життя й закликаючи до нього людей, апостол Павло по-батьківськи терпляче спрямовує їх до більшого пізнання Бога та зростання в вірі. Вирізняючи себе від тисяч наставників, він зосереджений саме на батьківській функції свого служіння, а саме — щоб діти зростали в вірі, ставали зрілими, мали пізнання Господа… «Дітки мої, я знову для вас терплю муки породу, поки образ Христа не відіб’ється в вас!» (Гал.4:19).

Сильні й духовні чи плотські й немічні?

Приведу лише декілька текстів, у яких ми бачимо цю важливу закономірність: тільки в міру духовного зростання в нашому житті стає дійсністю, втілюється й діє те, до чого ми покликані.

«…Щоб більш не були ми малолітками, що хитаються й захоплюються від усякого вітру науки…» (Еф.4:14). Читаймо уважно: Павло не просто закликає нас не хитатися. Він відкриває ціль свого й нашого служіння один одному: щоб ми не залишалися малими дітьми. Чому? Щоб бути стійкими, твердими в вірі, жити стабільним духовним життям і не хитатися від усякого вітру.

«Ми, сильні, повинні нести слабості безсилих, а не собі догоджати» (Рим.15:1). І знову та ж закономірність: щоб носити немочі один одного, ми маємо ставати сильними. Слабкий не може носити немочі ближнього, у нього своїх більше, ніж досить, він потребує, щоб хтось ще його немочі носив.

Можливо, ви маєте якесь служіння в церкві, співаєте в хорі чи проповідуєте, може, навіть маєте якийсь духовний сан — це не робить вас сильними.

А тепер скажіть, що відбуватиметься між нами, коли я не можу носити ваші немочі? Розумієте, про що я? Між нами будуть конфлікти, непорозуміння, сварки, ми будемо ображати та осуджувати один одного, незалежно при цьому, хто яку має позицію в церковній ієрархії. І, щоб це зупинити, нам не достатньо почути проповідь чи настанову на цю тему — потрібно комусь із нас стати сильним.

«Браття, як людина й упаде в який прогріх, то ви, духовні, виправляйте такого духом лагідности, сам себе доглядаючи, щоб не спокусився й ти!» (Гал.6:1). Ви чуєте — виправляти іншого може тільки духовний! Знову ж таки, апостол не закликає будь-кого виправляти тих, хто впав у гріх. Ви, напевно, знаєте, що всі ми «спеціалісти» всіх виправляти, але часто це як операція без наркозу або лікування зубів автомеханіком. Правда ж, ви б не хотіли ні одне, ні друге пережити? Павло пояснює, що для втілення в життя цих речей необхідна зрілість. Це так само, як у притчі про скалку та колоду — як ти виймеш пилинку з ока брата, якщо не розібрався з колодою у власному?

Усе спільне чи «все твоє — то моє»?

Йдемо далі. Ми читали, що в славній Єрусалимській церкві все було спільним, продавалися маєтки, щоб розділити тим, хто мав у чомусь потребу. Ви уявляєте це сьогодні? Тільки подумайте, як би це виглядало… Можливо, ви вже навіть маєте гіркий досвід із невдалих спроб втілити щось подібне?

Звичайно, як і все інше, це просто неможливо без певної духовної зрілості. Це з розряду того, що не можливо практикувати, лише прочитавши, що так має бути.

Чим закінчиться наше «все спільне», якщо хтось із нас (чи обидва) незрілі люди? Скоріше всього, буде як у тій приказці: з’їмо спочатку твоє, а потім кожен своє. Звичайно, не маючи жертовного, безкорисного серця, і ви, і я будемо чекати, що хтось продасть свій маєток, щоб вділити трохи нам. Ми станемо зловживати, користуватись один одним, а чим це все може закінчитись — навіть важко уявити.
Закликати чи допомогти зрости?

Ось скажіть, чи можна закликати людину бути жертовною? Що ж, запитаю по-іншому: чи стану я жертовним у результаті вашого заклику до жертовності? Ні, абсолютно ні. Жертовність досягається так само в міру пізнання Бога й зростання у вірі! Коли я пізнаю більше Бога, Його турботу про мене, я Йому починаю більше довіряти. Далі міняються мої цінності — я вже вважаю за сміття те, що раніше для мене було надбанням… А ще більше помічаю потребу ближнього, співчуваю йому, у мені зростає любов… І, повірте, тоді не потрібно мене багато вмовляти, щоб я був жертовним!

А тепер уявіть, як мати «все спільне» людям з таким жертовним і безкорисним серцем? Це ж знову, як в історії про двох братів, які ночами потайки носили снопи пшениці на поле один одному, тому що той був одиноким, а в того велика сім’я, і ніяк зранку не могли зрозуміти, чому снопів на полі однаково.

Дитина думає як дитина

Апостол Павло констатує досить простий, але глибокий факт: «Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумів, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче» (1Кор.13:11).
Зауважте, дитяче відкинув не будь-коли, не коли захотів, а коли мужем став. Так ось у чому справа! Я не можу відкинути дитяче тому, що ви мене до цього закличете чи зобов’яжете,— а тільки коли виросту, коли стану мужем.

Звідси й висновок відповідний: просто знання Божих істин і стандартів не достатньо для того, щоб їх досягти й ними жити.

Що таке зрілість?

Досить часто стається, як написано, що знання лише надимає, ми стаємо пихаті й зарозумілі, а мали б ставати простішими, щирішими й більш відкритими до спільності й здатними до братерської любові.

Так ось, зрілість — це результат дії Божого Слова й Божого Духа у твоєму серці й житті. Це коли цитата з Євангелії і мій погляд на ситуацію виглядає однаково. Це коли я маю стабільне (не безпомилкове) духовне життя. Коли я, навіть спотикаючись, умію каятися, вставати, довіряти Заступнику на небесах, якщо потрібно — знайти допомогу в Тілі Христовому, дбаючи більше про життя в Бозі, ніж про думку оточуючих про мене…

Зрілість — це коли в результаті глибшого пізнання Бога я Йому більше довіряю. Це коли в результаті перебування й укорінення в Христі я здобуваю здатність любити, прощати, носити немочі слабших. Це коли Слово Боже розчиняється в мені — і я, залишивши дитяче, говорю й думаю по-іншому, як муж… Те, що було надбанням, — вважаю за сміття. Чого міцно тримався раніше, тепер від того готовий відмовитися.

Зрілість — це коли мене не потрібно вмовляти, зобов’язувати чи мотивувати коритися Христу, для мене життя — Христос… Це коли я шукаю спільності з церквою не тому, що потрібно, а тому, що інакше не можу…

Поспішімо до досконалості

Сподіваюся, що у вас з’явилося бажання зростати і знати, як цього досягти.

Не стану вдавати, що я все про це знаю й можу дати вам повний рецепт. Я вірю, що стремління до зростання робить наше християнське життя глибоким і навіть невимовно цікавим пошуком. Ми стаємо на унікальний шлях учнівства, а Учитель, у свою чергу, дбайливо, крок за кроком відкриває нам Себе, Свою волю і веде нас до зрілості.

Відмічу найголовніше в цьому процесі — це посвячення саме учнівству, це повне й постійне зосередження на тому, що Він нас навчає і що відбувається в серці. Це бути відкритим і дуже уважним до Божої дії, до Його уроків на життєвому шляху.

Ми буваємо посвяченими якомусь служінню, але без глибокого посвячення власному учнівству й духовним процесам у своїй душі все втрачає будь-який зміст і вагу в очах Божих.

Пам’ятаймо: у нас немає завдання просто ходити на зібрання! Ми маємо жити життям Христа, явити Його цьому світові, любити один одного, жити й думати в унісон, а не тільки співати!..

Тому нам варто, «забуваючи те, що позаду, всім серцем спішити до того, що попереду, гнатись до мети, за нагородою високого поклику Божого в Христі Ісусі».

Павло ФЕДОРУК,
старший пресвітер церков ХВЄ Криму

"Благовісник", 2,2016