Благовісник

Релігія чи стосунки з Богом?

…А розпочати хотілося б із такого. Десь 5-7 років тому відбулася зустріч служителів у м. Кишиневі. Це була річниця діяльності церкви ХВЄ Молдови. Брат Віктор Павловський згадував непрості часи становлення братерства Молдови. Поїздки, зустрічі, взаємні вибачення й ще багато-багато інших справ, результатом яких стало об’єднання церков в одне братство. Під час дискусії з питань єдності й співпраці я поставив питання єпископу Петрові Борщу: «З чого ви розпочали б працю з об’єднання церков в одне братерство, коли б довелося починати заново, повернувшись на 20 років назад?» Його відповідь я пам’ятаю до сьогодні: «Я розпочав би з налагодження особистих стосунків зі служителями…»

Отже, особисті стосунки… Поза сумнівом, на всіх рівнях суспільного життя, на особистому рівні це має особливу вагу. Нещодавно отримую дзвінок від проповідника: «Брате Миколо, чи не могли б ви порекомендувати мене служителям з Н-ського регіону, я зараз у цих краях. Готовий послужити в церквах». На запитання, чому саме я повинен це зробити, отримую відповідь: «Так вони ж з вами особисто знайомі…» Особисті стосунки в приватному житті, на рівні бізнесу, у політиці — це особлива можливість для спілкування, ділових контактів, навіть для певних політичних кроків, якщо брати до уваги політичний контекст відносин. Мабуть найприємнішою фразою в спілкуванні з партнерами місії «Голос надії» для мене була і є фраза: «Ми вам довіряємо», а все тому, що є тривалі, багаторічні стосунки співпраці.

Проте сьогодні хотілося б роздумувати ще над одним надзвичайно важливим для всіх сфер нашого життя аспектом стосунків, а саме – стосунки з Богом. Не в абстрактному розумінні — «людина і Бог», але в самому глибокому й сокровенному — «я і Він, я і Бог». Ми не зробимо особливого відкриття, коли зауважимо: християнство як релігія чи філософське вчення — нічим не краще за інші релігії чи вчення. Утім, ми говоримо про стосунки з Об’єктом нашої віри, нашого поклоніння. Саме віра в Бога-Отця і можливість будувати стосунки й мати спільність із Його Сином — Ісусом Христом формує не релігійний, а глибоко особистісний складник нашої духовної сутності. Жодна з релігій світу не передбачає нічого подібного.

Отже, особисті стосунки з Богом. Мені пригадується історія, почута з уст відомого проповідника з Німеччини. Коротко передам її зміст, оскільки це має відношення до наших роздумів. Брат розповідає: «Ми вирішили відкривати нову церкву в одному місті. А розпочати планували з соціального проекту — відкриття їдальні для бездомних. Неподалік від нас знаходилася мечеть, і мені прийшла думка — якимось чином зав’язати зі служителем мечеті спілкування, принаймні щоб уникнути протистояння в майбутньому. Я знайшов його й після знайомства сказав, що, напевне, Аллах запитає в нього як служителя, чому він не допомагав бідним людям, що мешкають у районі мечеті. Так само й мене запитає Ісус, чому я цього не робив. Ми прийшли до взаєморозуміння — потрібно допомагати нужденним людям. Робота розпочалася… За якийсь час мулла (служитель у мечеті) звернувся до мене з несподіваним проханням — помолитися за його доньку, оскільки в неї серйозні проблеми зі здоров’ям. Я відповів: молися сам до Аллаха чи до пророка Магомета за свою проблему. Його відповідь: «Я молюся, але він мене не чує. Помолися ти до Іси (Ісуса), може Він почує». — «Молися сам до Ісуса, Він тебе обов’язково почує», — кажу йому. «Я не вмію молитися до Іси», — відповідає мулла. Після наставляння щодо молитви до Ісуса він пішов. Через деякий час знову зустрівся зі мною, і перші його слова: «Іса почув молитву, Він мені відповів, Він допоміг…» А потім було наступне прохання мулли: «Іса почув мене, я хочу Йому служити, охрести мене для Іси». Я став щось пояснювати, наскільки це відповідально й навіть небезпечно для нього, проте з часом погодився охрестити його в церковному баптистерії. Однак він був категоричним: «Я хочу відкрито, як усі». — «Це може загрожувати тобі смертю», — терпляче пояснюю. Його відповідь була вражаючою: «Ви, християни, дивні люди. Я служив пророку, який мені ніколи не відповідав, і готовий був за нього померти. Іса мені відповів, а ти говориш про якусь загрозу для життя. Я готовий до цього, Іса мені відповів». Він охрестився публічно, як усі, й за короткий час зник…»

Особисті стосунки передбачають таке: говорити — і бути почутим, говорити — і отримати відповідь. І від Бога в тому числі. Пригадую далекий 1975 рік. Мене забрано до лав Радянської армії. Абхазія, містечко Гудаута, куди наш взвод був прикомандирований із м. Сухумі для будівництва об’єктів на військовому аеродромі. Це був час особливих стосунків із однополчанами, командуванням військової частини, а ще — це був неповторний і незабутній час спільності з Ним, моїм Господом. Як все було просто! Місце зустрічі — зарослі ожини, куди майже неможливо продертися, проте всередині куща було трохи просторіше й не зачіпали колючки. Ми просто розмовляли, даруйте за пишномовність, проте це була особлива, мовчазна або тихим шепотом розмова сина з Батьком. Я розповідав Йому про своє «довге» у 18 з половиною років життя, ділився спогадами… «Ти пам’ятаєш, Господи, моє дитинство, ти знаєш як я боявся темряви, а ще пам’ятаєш, коли я пас гусей, а вони зайшли в чужий город, а ще коли крадькома брав з комори яйце, щоб здати його в нашій крамниці за 7 копійок, а потім за 5 копійок побігти «на кіно» про Чапаєва, а гуси тим часом у шкоді… А ще, Господи, пам’ятаєш, коли я неправду сказав, і як просив Тебе, щоб Ти пробачив за той випадок, і обіцяв ніколи-ніколи більше не повторювати цього…» У такі моменти Його присутність відчувалася майже на дотик, і не було більшої насолоди, як говорити й чути відповідь. Пригадую, були особливі проблеми, і так хотілося отримати звісточку від рідних. У тривозі й хвилюванні я говорив про це з Христом в ожиновому кущі й чув Його відповідь: «Завтра отримаєш два листи…», а наступного дня днювальний гукав у казармі: «Синюк, два письма тебе, подставляй нос…» Підставити ніс означало дозволити днювальному два рази (тому, що два листи) складеними навпіл листами вдарити себе по носі. Така була солдатська традиція. З очей викочувалися сльози, і де було здогадатися днювальному, що не від ударів, а від розуміння того, що Він учора мені сказав, а сьогодні я це бачу…

Таким був мій досвід спілкування з Господом, простий, наївний, дитячий — і надзвичайно дорогий і чистий. А ще, як це не прикро усвідомлювати, потроху втрачений. Про що це я? Так, це не про релігію, не про те, як «чисто й свято жити», це про взаємини з Ним, із Другом і Батьком.

…Понад шість років тому я був запрошений проповідувати у м. Сирак’юзи, що в штаті Нью-Йорк. Організатори повідомили, що служіння буде відбуватися українською й російською мовами, на вибір проповідника. Повинен признатися, що проповідь із перекладачем мені дається складно, тим більше в аудиторії в декілька тисяч людей. Десь за день до служіння виявляється таке: оскільки майже половина людей на цьому з’їзді — молодь, а вона погано розуміє українську, а ще будуть запрошені невіруючі люди, американці, буде перекладач. Це було настільки несподівано, що я зрозумів — потрібно відмовлятися, поки не пізно. Насправді вже було пізно, час служіння невпинно наближався. Визначилися з перекладачем, до речі дуже професійним, але я не мав спокою. «Господи, така аудиторія, я ж себе знаю, я не зможу з перекладом, я…» Година, півгодини до початку, десять хвилин... Я буквально волав у серці до Бога: «Зроби, Господи, що-небудь, мої думки розпорошені, гублюся в пам’яті. Господи, виручай мене якось…» Його голос пролунав несподівано й ніжно, як тоді, в ожиновому кущі: «Я буду з тобою», і дотик до плечей великої й сильної руки (я досі цей доторк пам’ятаю). І в ту ж мить невпевненість, страх, відчай, розгубленість зникли як сон, натомість відчув упевненість, чіткий порядок у думках, готовність хоч у цю мить виходити перед народ… Я не пам’ятаю, коли так впевнено й благословенно говорив без перекладача, як тоді з перекладачем.

Я сьогодні дозволив собі впустити вас, шановні читачі, у сокровенний закуток мого серця. Не з тим, щоб якось виокремитися, а з тим, щоб нагадати собі й вам ще раз — Господь бажає, щоб ми «з Ним перебували» завжди й скрізь, мали стосунки й щиру розмову, а не просто нетерпляче очікували закінчення чергового «богослужіння». Подумаймо про це…

Микола СИНЮК

"Благовісник", 3,2017