Усмішка «серйозного» Бога

Часто мені здається, що я не була дитиною. Іноді намагаюся пригадати хвилини життя, коли я була вільною й безтурботною. І, на жаль, не можу. Звісно, бувало, що робила хлопавки із зошитів у першому класі (за що мені добре перепало від вчительки) або ж «стріляла» чорнилом із ручок, які після того зазвичай псувалися (і заробляла від мами). Та якась надприродна відповідальність та слухняність змушували мене «тримати себе в руках», щоб догодити близьким людям. Тому вже з другого класу брала в школу книжку чи вишивку, щоб на перервах зайняти себе чимось «корисним». Коли мені довіряли якусь справу, то я думала, що від мене очікують неймовірних результатів, тому докладала всіх зусиль, щоб виконати її максимально добре.

Ця серйозність знайшла свій відбиток і в моїх стосунках із Богом. Мені видавалося, що Бог вимагає від мене чогось неймовірного — безумовного послуху, досконалого виконання служіння й роботи, повної зосередженості та відповідальності.

І ось Бог дав мені дітей — для балансу — веселих, галасливих. І тут почалося… Я намагалася «посіяти» віру в їхні серця, прищепити їм відповідальність і старанність. Спершу натикалася на їхнє безтурботне: «Ми твої дітки — то й граємося, а ти наша працювалка — то й працюй!» А потім уже більш доросло, усвідомлено: «Ти не вмієш сміятися з наших жартів і пустощів…»

Ці слова змусили мене замислитися. Я не дозволяла собі пустувати, то й пустощі інших викликають у мені роздратування. Але це не основне. З кількох розмов із дітьми я зрозуміла, що й Бога вони сприймають схожим на мене — серйозним і прискіпливим. Вони не спішать ділитися з Ним сокровенним, бо вважають, що Він не може порадіти за них чи повеселитися з ними.

Одного разу донька на запитання, чому ти не молишся з нами, відповіла: «А я не вмію так правильно, як ви!» — «Тобто? — здивовано відповіла я. — Ми ж просто розмовляємо з Богом!» — «Ви не чуєте себе зі сторони. Ви такі правильні слова кажете, такі речення правильні. Коли я їх за вами повторюю, мені здається, що Бог мене не чує!»

І справді, навіть не малюючи певних зображень чи картин, ми створили у своєму розумі своєрідну ікону Христа. І молимося до Нього — вигаданого нами — суворого й справедливого, серйозного і, на жаль, бездушного. Молимося правильними реченнями й гарними словами. Але чи тими, що болять у нашому серці? Ми боїмося ставити Богові ті питання, які постають перед нами в нашій часто неоднозначній реальності. І цьому ж учимо наших дітей.

Одного разу діти запитали мене: «А як ти знаєш, що Бог є?» Якою може бути перша реакція віруючої людини на таке питання: «Як ти можеш таке казати!» Я тішуся тим, що я не промовила цього вголос, а почала зі слів: «Бог створив цей світ. Усе творіння свідчить про Нього». — «А в школі вчать по-іншому…» — «Ну добре: Бог промовляє до Мене, а отже — Він є». — «А ми Його не чуємо». Здавалося б — глухий кут, аж раптом, як сонячний промінь у розумі: «Запитайте про це в Бога! Він нічого не відповідає тим, хто нічого в Нього не запитує». — «Тобто як запитати???» — «Спитай просто: «Боже, чи Ти існуєш?»

А й справді, як запитати?

Питання це видається складним лише тому, що ми сприймаємо своїх тринадцятирічних підлітків надто дорослими. А себе тридцяти-сорокарічних — неймовірно серйозними для їхніх формулювань. Я думаю, що й Бога не дивують нехитрі питання людей, які роблять перші кроки у вірі. На жаль, нам, вельми дорослим і серйозним, бракує саме тієї безпосередності та щирості, яка є в дітей. І, напевно, саме про це сказав Христос учням, закликаючи їх бути, як діти.

Ми боїмося приходити до Бога просто. Нам здається, що, розмовляючи з Ним щирими словами й ділячись буденними думками, ми не прославимо Його так, як слід. Ми чомусь забуваємо, що, спілкуючись із чужими, ми задумуємося над кожним словом, правильно формулюємо думки, логічно ставимо запитання. З рідними не так — із ними ми можемо бути такими, як є.

А ще, як бачите, не лише ми виховуємо дітей, а діти виховують нас. Певно-таки, завдяки їм я тепер, прокидаючись зранку, навіть не піднявшись із ліжка, із посмішкою по-дитячому шепочу: «Боже, як добре, що весна — вставати набагато легше… А як Ти думаєш, що мої діти сьогодні хотіли б на сніданок?» І знаєте, що? Бог не проти цього. Він усміхається в моєму серці — я це відчуваю, як і те, що Він чує мене в такі миті. Тоді я відчуваю справжній смак дитинства — щасливого й безтурботного.

А щодо «правильних» молитов… Їх, напевно, просто немає. Як немає «правильного» спілкування, «правильної» дружби й «правильної» радості.

Тому на «ви такі правильні слова кажете, такі речення правильні…» я просто відповіла: «А чому ви вирішили, що саме такі слова правильні? Мені здається, що перше «аґу», проказане немовлям, тішить маму не менше, а іноді ще й більше, ніж мудрі формулювання її уже дорослих дітей. Тому, коли ти щойно народився, не роби спроб повторити перший закон Ньютона. Ніхто цього від тебе не чекає ще щонайменше п’ятнадцять років. Не чекає цього й Господь. Просто скажи: «Аґу…» — і насолоджуйся щирою усмішкою люблячого тебе Бога».

Ольга МІЦЕВСЬКА

"Благовісник", 1,2017