Благовісник

Кого ти більше любиш?

«І сварився той народ із Мойсеєм…» (4М.20:3). Сварився з ним, що він вивів його з Єгипту, що завів у пустелю — і мусить терпіти спрагу. Але ж хіба Мойсей міг своєю силою вивести таку велику кількість люду з краю рабства? Ні! Вивів Бог. І, мабуть, Мойсей не мовчав цьому народові, доводячи йому, хто саме визволив його від панування єгипетського царя й привів у пустелю, і звинувачуючи в упертості й непокірності. Зрештою, що можна довести розлюченому натовпу? Єдиний вихід — іти до Бога, що Мойсей і зробив. І Господь дав йому вихід з важкої ситуації: «Візьми жезло, та збери громаду ти та брат твій Аарон, і скажете до тієї скелі на їхніх очах, і вона дасть свою воду. І виведеш для них воду з тієї скелі, та й напоїш ту громаду та їхню худобу». Мойсей взявся негайно виконувати Божий наказ: «І зібрали Мойсей та Аарон громаду перед тією скелею. І сказав він до них: «Послухайте ж, неслухняні, чи з цієї скелі ми виведемо для вас воду?» І підніс Мойсей руку свою, та й ударив ту скелю своїм жезлом два рази, і вийшло багато води! І пила громада та їхня худоба!...» (4М.20:7-11). Чудовий результат дій Мойсея — потекла вода й усі напилися! Але Бог невдоволений. І на цей раз невдоволений саме Мойсеєм з Аароном, а не народом: «І сказав Господь до Мойсея та до Аарона: «За те, що ви не ввірували в Мене, щоб явилася святість Моя на очах Ізраїлевих синів, ви не введете цієї громади до Краю, що Я дав їм» (4М.20:12). А чому Бог невдоволений? А тому, що Божі служителі зробили діло не так, як Він сказав: їм потрібно було поважно, смиренно стати перед народом, а не сваритися з ним і дорікати йому; вони мали звернутися до скелі, щоб вона дала воду, а не гнівно бити по ній аж два рази. Вони мали вести себе перед народом як Його представники на землі, як справді служителі Божі — як ті, що вірять і довіряють Йому, і являють святість Його своїм смиренним лагідним поводженням. Зрештою, про що тут йдеться? Про стосунки — стосунки з Богом і людьми. Глибину наших стосунків із Богом, міру нашої віри й довіри Богові, нашого послуху Йому, нашої духовності виявляють саме стосунки з людьми. А за нашими стосунками, за нашою поведінкою інші люди судять про нашого Бога.

Як бачимо, свої стосунки з людьми ми можемо будувати двома способами: або так, як цього хоче Бог, або так, як цього хочемо ми, наша плотська натура. У першому разі своєю поведінкою з людьми ми виявлятимемо святість Божу, у другому — свій характер. У першому разі будемо отримувати Божі благословення, у другому — Божу різку, щоб ми прийшли до тями, щоб згадали, кому належимо, чию волю маємо виконувати, — і відмовилися від свого характеру, від себе, щоб виявився характер Христів, Сам Христос.

Кожен, хто приходить до Христа, має знати, що з хвилини, коли він визнав Його за свого Спасителя й Господа, відмовився від себе й від усього свого — уподобань, планів, речей у сенсі прив’язаності до них і залежності від них, а то й прямого зречення. Про це казав Сам Ісус Христос: «Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене недостойний» (Мт.10:37), «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною» (Мт.16:24), «…кожен із вас, який не зречеться усього, що має, не може бути учнем Моїм» (Лк.14:33).

Отже, ми маємо вибрати одне з двох: або себе, або Христа. І якщо назвалися християнами, то це означає, що вибрали Христа — і повинні жити за Його умовами, за Його заповідями, повинні дозволити Йому виявити Себе через нас у всьому, зокрема у стосунках з людьми.

Ісус так само, називаючи Себе сином Божим, виконував волю свого Отця: «Бо Я з неба зійшов не на те, щоб волю чинити Свою, але волю Того, Хто послав Мене» (Iв.6:38). І таким чином Отець небесний виявив Себе через Свого Сина.

Якщо ж називаємо себе християнами, а робимо так, як нам хочеться, як нам до вподоби, — то самі себе обманюємо. Ми ще не Христові, ми ще свої — і це виявляє наша поведінка, наші стосунки й усе наше життя.

Одного разу Господь Ісус сказав своїм учням: «Ви сіль землі… Ви світло для світу» (Мт.5:13-16). Тобто своїм святим життям, поводженням, стосунками з ближніми ви маєте присмачувати світ і зберігати його від подальшого псування, освічувати й просвічувати його й вести до добра, до Бога.

Дехто хитрий із нас може запитати: «Як це — жити свято, як це — бути сіллю й бути світлом, як це — зректися самого себе?» Ми тоді схожі на того фарисея, який на слова Ісуса Христа про любов до ближнього запитав: «А хто мій ближній?» Господь такому в Нагорній проповіді дає чітку відповідь: будь праведним (справедливим, чесним), не гнівайся на брата свого, не обзивай його, «зо своїм супротивником швидко мирися», не дивися на жінок із пожадливістю, не розлучайся, не клянися, не протився злому, слухайся, позичай, подавай, не вимагай, люби ворогів своїх, зрештою — будь досконалий, як досконалий Отець твій Небесний (див. Мт.5:20-48). Так жити означає жити свято, самозречено, бути сіллю і бути світлом. Таке життя суперечить людській логіці, плотській натурі: як це, не гніватися, не жадати, не клястися, не противитися злу, любити ворога? Хіба це можливо? Справді, це не можливо, коли ми ще не зреклися самого себе, коли ми ще не взяли свого хреста. Поза Христом не можна жити свято. Саме так: правильні стосунки з людьми, життєва поведінка згідно із заповідями Христовими, можливі тільки в Христі, коли ми перебуваємо на Лозі, якою є сам Христос. Господь Сам сказав: «Нічого не можете робити без Мене». Тільки перебуваючи на Лозі, ми можемо принести духовний плід, який можна побачити через стосунки. Цей духовний плід, як каже апостол Павло — «любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість» (Гал.5:22,23). Ось та солона сіль і те світло на свічнику, яке світить усім у домі.

Що ж то за сіль, про яку каже Господь, що стає несолоною і яку викидають під ноги? Це ми, християни, коли несправедливі з кимось, коли прозиваємо когось, обмовляємо, сердимося, не миримося, кричимо, не любимо, ображаємося, примхливі, непокірні, вперті, горді — і таке інше, противне Божій науці. Хіба не зневажають християн, не беруть їх під ноги, коли вони негідно себе ведуть, коли сварливі, корисливі, злі? Хіба не стають вони насмішкою й докором? Стають і, на жаль, часто. Чому? А тому, що десь їхнє серце віддалилося від Христа, перестали пити соки від Лози Виноградної, понадіялися на себе, пожаліли себе — і в їхньому житті виявили себе діла плоті: «ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, єресі, завидки… і подібне до цього» (Гал.5:19-21). Такі вчинки в нашому християнському житті гріховні, тілесні, вони руйнують стосунки, життя наших ближніх і наше, відводять нас від Царства Божого й наближають до палючого вогню. Це та сама несолона сіль і світло під посудиною, а ще гірше — темрява.

Звичайно, більшість з нас доволі благочестиві й сповнені якнайкращих намірів щодо ближніх. Але стається так, що ми, обурюючись їхньою поведінкою, знаходимо собі оправдання: я втомився від їхньої брутальності; треба ж їх якогось поставити на місце; вони не розуміють доброго слова; вони доброту сприймають як слабкість і робляться ще гіршими; їм треба відповісти відповідно, щоб не забували, хто вони є і покаялися — і так далі, і таке інше. Але ж… Але ж те, що відповідне людям — не відповідне Богові. Для Бога, наприклад, правильно, коли ми на удар по щоці підставляємо другу; коли благословляємо тих, хто нас проклинає; робимо добро тим, хто нас ненавидить; молися за тих, хто нас переслідує, коли ми робимо протилежне тому злу, яке спрямоване на нас. Про це саме каже й апостол Павло: «…як твій ворог голодний, нагодуй його; як він прагне, напій його, бо, роблячи це, ти згортаєш розпалене вугілля йому на голову. Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!» (Рим.12:20, 21). Це чудовий рецепт, як перемогти зло, — зло можна перемогти тільки добром! Коли на зло відповідають злом, воно не зменшується, а прогресує, спочатку подвоюється, бо ти, відповівши тим самим, стаєш його спільником, а далі збільшується в арифметичній прогресії. Коли ж злочинцеві відповідаєш добром, то це як жар йому на голову, який пробуджує його совість і приводить до покаяння.

У згаданій біблійній історії про воду зі скелі Мойсей на сварку народу відповів сваркою, відповів обуренням і гнівом. І хоч по-людськи його обурення здається справедливим, він на зло відповів злом, а отже став тим злом переможеним — і це дуже не сподобалося Богові. І ми у своєму християнському житті, коли на сварку відповідаємо сваркою, на крик криком, на неприязнь неприязню, на байдужість байдужістю і так далі — також виявляємося переможеними злом. А отже, не виявляємо святості, солоності та світла — і стаємо винними перед Богом і людьми.

Отже, християнине, чи ти любиш Ісуса Христа над усе, чи ти зрікся самого себе; чи, йдучи за Ісусом, узяв свого хреста; чи ти розп’ятий з Христом, чи Христос проживає в тобі? Дай чесну відповідь самому собі. Саме самому собі, бо іншим казати не треба — вони все бачать.

Василь МАРТИНЮК

"Благовісник", 2,2016