Голуб, драбина та вдячність

За повсякденними життєвими клопотами ми часто не помічаємо Божих милостей, виявлених нам. Іноді складні життєві обставини допомагають відчути, що Бог поруч і все, що Він робить в нашому житті, допомагає нам на добро. Свідчення, яке ми пропонуємо вам, на перший погляд, може видатися по-дитячому наївним. Аргументи автора в дечому нагадують Поліаннину «Гру в радість», описану в книзі Елеонор Портер.

«Я дуже хотіла ляльку... Але, коли надійшли чергові місіонерські пожертви, леді відписала, що ляльки там не виявилося. Тільки дитячі милиці. І ці милиці переслали до нас, бо вони колись можуть знадобитися якійсь дитині. З цього, власне, все й почалося.

— Щось я поки не бачу тут ніякої гри, — роздратувалася Ненсі.

— Суть гри в тому, щоб знайти щось таке, з чого можна радіти, немає значення, що саме, — щиро пояснювала Поліанна. — Ми почали гратися в цю гру саме з милиць.

— Боже милий! Чому ж тут можна радіти, коли хочеш ляльку, а тобі дають милиці!

Поліанна заплескала в долоні.

— Отож-бо й воно! — вигукнула вона. — Спочатку я думала так, як ви. Але тато мені все пояснив.

Радійте з того, що ці милиці... вам не потрібні, — тріумфувала Поліанна. — Усе дуже просто, коли вмієш грати в цю гру».

Але саме такої дитячої простоти та щирості нам бракує в житті. І, напевно, саме це мав на увазі Христос, коли казав своїм учням: «Поправді кажу вам: Хто Божого Царства не прийме, немов те дитя, той у нього не ввійде» (Мр.10:15).

Бог являв безліч милостей у моєму житті. Коли смерть заглядала мені у вічі, Він зцілив мене від двох десятків хвороб. Тоді я схуд на 30 кілограмів, але Бог повернув мені здоров’я, нормальну вагу, оздоровив усі мої хворі органи. Тепер моє тіло функціонує без жодних проблем, тому що, якщо Бог щось робить, то Він робить це досконало. Проте я ще більше вдячний Богові за те, що він зцілив мене від безлічі хвороб моєї душі.

Та ось у моєму житті трапилася одна неприємна подія — я зламав ногу. Хочу поділитися тими висновками, які я зробив. Думаю, що вони надихнуть ще когось із вдячністю дивитися на все, що відбувається з нами в житті.

Отже, одного разу в нашу вентиляційну шахту впало голубенятко. Ми з дружиною врятували його й не знали, що з ним робити, бо воно ще не вміло літати. Можна було б випустити за вікно, але його б там з’їли коти. Приїхав мій син, і ми вирішили віднести його на горище нашого будинку. Син піднявся на горище, а я чекав його знизу. Але сам, не знаю чому, захотів також піднятися нагору, щоб подивитися, що там у нас на горищі робиться. Драбина була не прикріплена, і коли я піднявся майже до самого верху, драбина посунулася — і я впав на спину. А драбина ще й упала на мене й перебила мені ногу.

Здається, не зовсім приємна подія, проте я хотів би й через такі обставини прославити Господа.

Отже, у Першому посланні апостола Петра сказано: «Краще постраждати за добрі діла, ніж за злі» (3:17). Я думаю, що діло, яке ми робили, було-таки добрим. Звичайно, врятувати голубенятко — це не настільки важливо, як врятувати людину, проте це злом не назвеш.

Другий момент: добре, що першим поліз мій син, а не я, тому що він міг би поламати ногу.

Третя милість, явлена мені, — була в тому, що я впав на площадку п’ятого поверху спиною, а не покотився сходами вниз. Так я травмував лише ногу, а міг би зламати й хребет і бути зовсім нерухомим. Але Господь зберіг мене від цього.

Четверта милість полягає в тому, що я зламав ногу в той час, коли зажив перелом ноги в моєї дружини. Наші діти вже старші, вони одружені й живуть в іншому місті, тому всі клопоти з догляду за дружиною лягли на мої плечі. Уявіть, як би було незручно, якби ми обоє зламали ногу й потребували допомоги дітей. А так спочатку я доглядав дружину, а потім — вона мене.

Ще одна милість: Господь допустив це в моєму житті, коли я був у відпустці. Перед тим у мене на роботі були надзвичайно відповідальні справи, наш навчальний заклад ліцензувало Міністерство освіти і науки України, тому мені треба було неодмінно бути на робочому місці.

Шоста милість у тому, що я зламав ногу, перебуваючи вдома, у Рівному. Одного разу, коли я пере­бував на навчанні в Німеччині, у мене з’явилася грижа — і потрібна була операція. І це завдало безліч клопотів і для мене і для членів групи, з якою я приїхав.

Сьома милість у тому, що, зламавши ногу, я вже був у статусі дитини Божої. У той час за мене молилася Церква. Мене відвідували, приносили гостинці — і так мали змогу послужити Богові.

Коли ти Боже дитя, то знаєш і чітко розумієш, що все, що відбувається з тобою, допущено Господом. Бо й Слово Господнє свідчить, що тим, хто любить Господа, усе діє на добро. Отже, що доброго я отримав, зламавши ногу? Я мав достатньо часу, щоб подумати, проаналізувати свої стосунки з Господом, бо іноді ми за своєю працею, за своїм служі­нням не завжди знаходимо можливість зробити це. Тут я вже не згадую навіть про земні клопоти, які багато сил та часу відбирають у нас. Тому я вдячний Богові за перепочинок від цих справ. Я мав багато часу, щоб досліджувати Слово Боже, а це завжди корисно.

Ще один момент, який хотів би згадати. Моя дружина поки що не християнка. Хоча нині вона вже набагато ближча до Господа, ніж тоді, коли я навернувся й став перед її ультиматумом: або залишаєш богослужіння, або розлучаємося. Тепер вона спокійно проводжає мене на зібрання, благословляє, коли їду в інші міста, щоб засвідчити про Божу милість. І після того, як дружина зламала ногу й побачила мою особливу турботу про неї, то з такою ж турботою ставилася й до мене. І завдяки цьому наші стосунки стали теплішими, щирішими. Ми стали ближчими й відчули особливе взаєморозуміння.

Ще одне, на що Бог звернув мою увагу, коки я був обмежений у русі. Він допоміг мені по-особливому оцінити те, що я маю здоровий глузд, свідомість, пам’ять. Я зрозумів, як це добре промовляти своїми устами, чути своїми вухами, бачити, відчувати, ходити ногами й працювати руками. Ми проводимо служіння в міській лікарні й в онкодиспансері, де лікуються важкохворі люди, які такої можливості не мають. Та чи ми завжди цінуємо тим, що Бог дав нам такі можливості, і чи часто дякуємо за це. Я дуже вдячний Богові, що через мою зламану ногу навчив мене радіти тим, що я можу ходити без милиць.

Підсумовуючи все сказане, задумуюся над питанням: чи хотів Господь, щоб я зламав ногу? Звичайно, що ні. Ми ж, земні батьки, не хочемо, щоб наші діти хворіли. Ми хочемо, щоб вони були здорові й щасливі. Господь хоче цього ще більшою мірою для нас.

Чому ж так сталося в моєму житті? Я не проявив мудрості. Я бачив, що драбина не закріплена, бачив, що вона важка. Та й сусідка, яка живе на цій площадці, попереджувала, що ця драбина може посунутися й упасти. Але я не прислухався до цього застереження. Проте Бог і в цій ситуації зберіг мене, і я обійшовся не надто складною травмою, бо, як сказано в Писанні, «ангели шикуються табором довкола праведника, щоб захистити його». І це не просто істоти з крильцями, яких часто бачимо на картинах. Це могутні Божі слуги. Їм нічого не вартувало — захистити мене від цього перелому, проте Бог допустив його в моєму житті для слави Своєї.

У дні, коли в мене була зламана нога, я не міг служити Богові, окрім того, що молитися, постити чи вивчати Слово Боже, що я й робив. Чи хоче Господь, щоб ми були відсторонені від того служіння, яке Він нам доручив? Не хоче, тому ми повинні бути уважними й обережними, щоб завжди бути у формі й служити Йому там, де Він нас поставив.

Бог багато промовляв до мене в ці дні. Він запитав мене: «Ти впав з цієї драбини, а чи міцно ти стоїш у духовному житті?» Бо й Слово Боже попереджає: якщо ти думаєш, що стоїш, то пильнуй, щоб не впасти. І я по-особливому прийняв ці слова до серця.

І ще одна думка дуже схвилювала мене. «Ти врятував голубеня — зробив добре діло. Але яких зусиль ти докладаєш, щоб спасати людей?» У Книзі Приповістей Соломонових сказано: «Рятуй узятих на смерть!» Хто ж це такі? Це ті, хто оточує нас і не знає Бога, — це наші друзі, родичі, сусіди, однокласники, однокурсники, співпрацівники. Хтось же має розказати їм про Христа, хтось же має їм засвідчити! І це маю зробити я! Часто ми молимося: «Господи, хай грішники прийдуть до Тебе!» Але Бог каже: «Ти йди до цих людей, свідчи їм, розказуй про Мене!» Ця відповідальність покладена на нас, і ми повинні рятувати тих, хто йде до загибелі.

Тому з огляду на все сказане, я щиро вдячний Господу, що він допустив цю ситуацію в моєму житті. Він багато чого мене навчив через ці обставини й надзвичайно благосло­вив. Підсумовуючи, звертаюся до Писання. У Посланні до солунян сказано: «Завжди радійте! Безперестанку моліться! Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі» (1Сол.5:16-18).

Ми повинні дякувати за все, навіть якщо це завдає нам багато прикрощів, тому що в цьому — Божа воля. А Божа воля — чудова. У миті особливих труднощів ми не завжди знаємо, яким добром це обернеться для нас. Але якщо ми не дякуємо за все, то в нашому житті чиниться не Божа, а наша воля. Ми проявляємо свавільність і непокору, а Писання каже: «Непокірливість — як гріх ворожбитства, а свавільство — як провина та служба бовванам» (1Сам.15:23).

Отже, Господь закликає нас дякувати за все! І за радощі, і за печалі, бо багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Небесне. І коли ми так чинитимемо, то завжди перебуватимемо у волі Божій. А вона — добра, приємна й досконала.

Віталій САВЧУК,
м. Рівне

"Благовісник", 1,2017