Медичні місії — «ангели милосердя»

З часів Христа вплив медичних працівників на благовістя був величезним. Євангельське служіння як Самого Христа, так і Його учнів підсилювалося служінням зцілення. У наступні століття християни також славилися своєю щирою турботою про хворих і нужденних. Під час декількох епідемій чуми в Олександрії люди втікали з міста, а християни залишалися, доглядали за хворими й ховали померлих, зміцнивши таким чином загальну думку про християнство як про релігію любові й самовідданості.

З самого початку сучасного місіонерського руху медичне служіння стало значним аспектом всесвітнього благовістя, але тільки в кінці XIX – на початку XX ст. воно стало окремою місіонерською спеціалізацією. До 1925 р. більше двох тисяч лікарів і медичних сестер з Америки та Європи служили по всьому світу, а лікарні та клініки під керівництвом місій швидко росли.

Служіння медичних місій у XX ст., без всякого сумніву, було найбільшим моральним досягненням, яке світ коли-небудь знав, і більше, ніж будь-яка інша сила, послужило справі обеззброєння критиків християнських місій. Скільки разів фахівці-медики відмовлялися від прибуткових посад і сучасних зручностей у себе на батьківщині, щоб довгими й виснажливими годинами працювати в небезпечних і неспокійних місцях в абсолютно примітивних умовах. Вони присвятили своє життя підвищенню рівня здоров’я в усьому світі, часто досліджуючи захворювання, які мало цікавили західних фахівців. Їхніми стараннями зведені чудові медичні школи та лікарні для тих, кому вони служили.

Медики-місіонери стикалися з тими ж перешкодами, що і їхні колеги-немедики. Їхня робота стала прямою конкуренцією чаклунам-цілителям і знахарям, а їхня система поглядів на медицину часто призводила до зіткнення зі споконвічними культурними традиціями народів. Іноді опозиція була лютою. Але, крім явної ворожості, медикам доводилося мати справу з забобонами, страхом і невіглаством, що серйозно гальмувало їхні зусилля, спрямовані на поліпшення здоров’я людей. Лікареві-місіонеру в Африці довелося чекати довгих вісім років, перш ніж він зумів взятися за лікування першого місцевого пацієнта. У Китаї лікарі-місіонери майже постійно стикалися з проявом ненависті до іноземців; і все ж у 1935 р. більше половини лікарень у цій країні були місіонерськими.

Особливим місіонером-медиком сучасної історії був доктор Джон Томас, який вирушив в Індію ще до Вільяма Кері, а пізніше працював разом із ним. Кері високо цінував його роботу, стверджуючи, що «ефективність лікування цього лікаря забезпечила б йому в Європі найвищу репутацію». Доктор Джон Скаддер став першим американським місіонером — фахівцем у галузі медицини, патріархом розгалуженої мережі місіонерів-медиків, які служили в Індії і всюди в світі. Деякі місіонери, які отримали медичну освіту, разом із Девідом Лівінгстоном і Хадсоном Тейлором, використовували медицину як додаткове служіння.

Одним із найбільш цікавих місіонерів-медиків за всі часи був знаменитий Альберт Швейцер, лікар, музикант і вчений-біблеїст. Його кар’єра медичного місіонера почалася в Західній Африці в 1913 р., де він організував лікарню в Ламбарене; і там, не враховуючи періоду ув’язнення у французькій в’язниці під час Першої світової війни, віддав життя медичному служінню. Хоча він був популярним автором і лектором, а також органістом, і цілком міг насолоджуватися життям у вищому суспільстві, він присвятив свою енергію збільшенню тривалості життя кожного «брата, заради якого помер Христос».

Хоча в медичних місіях працювали в основному чоловіки, у кінці XIX ст. до медичної місіонерської діяльності стали долучатися й жінки, досягнення яких невдовзі стали відомими в усьому світі. Клара Суейн, що служила під керівництвом Місіонерської ради методистської церкви, була першою жінкою-лікарем зі США. Вона приїхала до Індії в 1870 р. і через чотири роки відкрила першу лікарню. Першою медичною сестрою-місіонеркою була міс Е. М. Маккечні, яка приїхала в Шанхай у 1884 р. й організувала там лікарню.

До середини XX ст. значні зміни, які відбулися в країнах третього світу, змінили традиційну роль медиків-місіонерів. У міру завоювання незалежності країни, що розвиваються, стали розробляти власні медичні програми, і новаторська медично-місіонерська діяльність більше не відігравала першорядної ролі. З політичними й соціальними змінами медичні місії стали концентрувати свої зусилля на превентивній або профілактичній діяльності, організації польових госпіталів, роботі в стаціонарах і медичних школах.

Вілфрид Гренфелл

Вілфрид Гренфелл, один із найбільш відомих місіонерів-лікарів, служив на північноамериканському континенті вздовж замерзлого побережжя Лабрадору. З дитинства хлопець мріяв про морські подорожі, але батько відправив його на навчання в медичну школу. Після свого навернення, а сталося це під час проповіді Муді, яку молодий лікар випадково почув на вулиці, він дізнався, що Королівська національна місія для рибалок глибоких морів шукає лікаря, який має бажання працювати на кораблі милосердя у Північному морі. Так почалася його служіння лікаря-місіонера і здійснилася дитяча мрія про подорожі.

Проте в 1892 році він прибув у Північну Америку, на суворі береги Лабрадору, і його погляди раптом змінилися. Гренфелла вразили фізичні та духовні потреби людей, які боролися зі стихіями цього холодного краю, і він вирішив решту свого життя присвятити служінню цим людям. Спочатку служив на борту корабля, але невдовзі зрозумів, що найбільш нужденні люди живуть у розкиданих на березі селах. Щоб добратися до цих сіл, відчайдушний лікар навчився керувати власним пароплавом і, за словами біографа, ризикував так, що «професійний моряк помер би зі страху».

«Слідування за Христом, — розповідав він згодом, — дозволило мені мати більше пригод, ніж будь-який інший спосіб життя». Найбільш хвилююча пригода, яку пережив Гренфелл, сталася в Пасхальну неділю 1908 р., коли він отримав терміновий виклик до серйозно хворого юнака в селі за шістдесят миль. Гренфелл приготував собачу упряжку й терміново вирушив у це село, щоб врятувати життя хлопцеві. Хоча він усвідомлював небезпеку весняного танення снігів, але ради економії часу вирішив ризикнути й перетнути вкриту льодом затоку, щоб не об’їжджати її. Лід тріщав і ламався — і Гренфелл із собаками опинився в холодній воді. Він зумів вибратися на крижину разом із трьома собаками, але йому було дуже холодно. Щоб не замерзнути, лікар убив трьох собак і загорнувся в їхні закривавлені шкіри. Наступного ранку ледь живого лікаря підібрали люди, які ризикували життям ради його спасіння.

Ця історія дуже надихнула багатьох людей, які їхали в Лабрадор, щоб служити поряд із ним. Гренфеллу було присуджено безліч нагород і виявлено різні почесті за сорок років його служіння в Лабрадорі. У 1927 р. його возвели в лицарі, а невдовзі після того Університет святого Андрія присудив йому титул Почесного лікаря. Але для бідних сіл Лабрадору він був не менше, ніж святий, а може — й більше.

Іда Скаддер

Найбільш видатною родиною місіонерів-медиків стала сім’я Скаддерів. Джон Скаддер, молодий лікар із Нью-Йорка, залишив успішну практику — і в 1819 р. відплив на Цейлон разом із дружиною й дитиною. Скаддери служили на Цейлоні та в Індії тридцять шість років, і за цей час у них народилося ще тринадцять дітей, дев’ятеро з яких дожили до дорослого віку. З цих дев’яти семеро стали місіонерами, більшість із них отримали медичну освіту. Чотири покоління сім’ї Скаддерів дали світові сорок два місіонери, які разом присвятили понад тисячу років місіонерському служінню. Серед них була й Іда Скаддер, донька молодшого сина Джона Скаддера, якого також назвали Джоном і який також служив місіонером в Індії.

Іда народилася в Індії, але потім жила з родичами в Чикаго. Після закінчення школи вона не мала наміру продовжувати сімейну традицію місіонерства, але в 1890 році захворіла її мама, і дівчина вирушила в Індію доглядати за нею. Іда пробула там довше, ніж планувала. Вона стала викладати в школі для дівчаток. Проте місіонерська праця видавалася їй виснажливою, і слова рідних, що це сімейна традиція, звучали для неї непереконливо. Але однієї ночі Бог змінив усе — тоді троє людей: брахман, індус вищої касти й мусульманин приходили до їхнього дому й просили її допомогти в складних пологах. Вони відмовлялися від допомоги батька-лікаря, оскільки їхні релігійні традиції забороняли жінкам близький контакт із незнайомими чоловіками. Наступного ранку Іда дізналася про смерть цих трьох жінок, і це народило в її серці покликання до медичного служіння.

Дівчина повернулася в США, щоб отримати освіту, потрібну для медичного служіння в Індії. А після цього Іда зі своєю подругою Енні Ханкок приїхала в Індію для медично-євангелізаційної праці. Вона привезла з собою чек на десять тисяч доларів для нової лікарні (пожертвування однієї багатої жінки). Іда мріяла перейняти досвід від свого батька, але той невдовзі помер від раку, що стало великим розчаруванням для дівчини. До того ж індійці, які так потребували допомоги, не довіряли молодій лікарці. І навіть коли пацієнти зверталися до неї, їхнє невігластво заважало одужанню. Вони часто посипали свіжі рани попелом, забували, як приймати ліки.

Невдовзі Іда зайнялася справами з будівництва лікарні. А ще вона розуміла, що треба вчити місцевих жінок основам здорового способу життя та гігієни, тому саме для цього лікарка організувала медичну школу. Медична робота займала переважну частину її шістнадцятигодинного робочого дня, але вона вважала також необхідним вести й духовну працю серед людей. Якщо не було часу на розмову, то Іда просто роздавала картки з уривками з Писання. І, що дуже важливо, її медична праця проклала шлях для праці Енні Ханкок. Ту рідко впускали в дім, але зі зростанням авторитету Іди, те ж відбувалося й щодо Енні, і згодом вона стала бажаним гостем у кожному домі.

Іда вийшла на пенсію у віці сімдесяти п’яти років, але ще близько десяти років була активною в служінні. Вона вела біблійні уроки, консультувала лікарів у складних випадках. Вона дожила до того, що побачила сучасний медичний комплекс зі штатом близько ста лікарів, який обслуговував близько двохсот тисяч пацієнтів і готував близько двохсот спеціалістів у рік.

Джессі та Лео Халівелли

На відміну від Вілфрида Гренфелла та Іди Скаддер, широко відомих усьому світові завдяки своєму служінню медиків-місіонерів, подружжя Халівеллів, хоча й служило протягом десятків років тисячам людей, надавало медичну допомогу практично в невідомості. Полем їхньої місіонерської діяльності був басейн Амазонки, вони присвятили своє життя проповіді Євангелії та медичному обслуговуванню людей, проходячи за рік до дванадцяти тисяч миль вгору й вниз величезною територією між Беленом і Манаусом, порослою непрохідними джунглями.

Рішення Халівелів долучитися до місіонерської діяльності прийшло майже як осяяння невдовзі після їхнього весілля. На той час Джессі була медсестрою, а Лео — спеціалістом у галузі електротехніки. Їхнім першим місіонерським завданням стало проведення новаторської євангелізаційної роботи в Північній Бразилії, в Белені, яку вони успішно здійснювали в 1920-ті роки. Однак Лео цього видавалося замало, особливо коли він думав про тисячі людей на берегах річки, до яких місіонери не доходили. Їхнє життя здавалося безвихідним через убогість та хвороби: віспа, сифіліс, глисти, проказа, малярія та інші тропічні недуги збирали свій смертельний урожай. Тому під час відпустки в США в 1939 році вони стали готуватися до більш широкого служіння. Лео пройшов курс вивчення тропічних хвороб, а Джессі оволоділа знаннями щодо харчування, санітарії та акушерства. Вони також змогли зібрати кошти на судно, яке згодом служило їм домом і плавучою клінікою.

Віґґо Олсен

Віґґо Олсен був не просто лікарем. Він був неофіційним дипломатом, який організував велике селище й сміливо служив бенгальському народу в часи його найбільшої біди.

Після інтернатури в Нью-Йорку й нетривалої медичної служби у військовому флоті Віґґо вибрав престижну клініку Мейо. Але одного разу в церкві Віґґо почув слова однієї жінки: «Тепер, коли лікар Олсен став християнином, він напевно стане місіонером». Від цих слів він аж здригнувся, і вони запали йому в серце. За наступні п’ять років, з 1954 до 1959 р., сім’я Олсенів виросла з трьох до шести чоловік. Сам Віґґо поглиблював освіту й проповідував Євангелію, яку вважав частиною своєї праці, незалежно від того вдома він чи за кордоном. Вибір місця місіонерського служіння був для Олсенів дуже складним. Місіонерський комітет пропонував служіння лікаря, який надає першу допомогу людям, ходячи від села до села. «Я ж бачив своє служіння, — говорив Олсен, — у маленькій, але дієздатній лікарні… Вважав, що нам потрібен штат лікарів, медсестер та інших працівників, щоб забезпечити медичне та хірургічне лікування, гідне представляти своїм служінням Ісуса Христа, щоб в обстановці любові й турботи щодня ділитися Доброю Новиною».

Саме це стало причиною, яка стримала лікаря від поїздки в Пакистан, але він не міг позбутися ідеї служити там, де тоді один місіонер припадав на кожні три чверті мільйона населення. Зрештою навесні 1959 р. президент місіонерської ради надіслав Віґґо запрошення постати перед радою й розкрити їй своє бачення місіонерської праці медика. Олсен сформулював тринадцять основних принципів цієї праці — і після тривалого обговорення всі тринадцять пунктів було затверджено.

Проте тільки в січні 1962 року Олсени сіли на літак, який вирушав у Східний Пактистан. Ці три роки були присвячені вивченню тропічної медицини й збору фінансів для праці. За той час майбутні місіонери відвідали безліч церков і поспілкувалися з багатьма людьми, шукаючи матеріальної та молитовної підтримки.

У Пакистані місіонер стикнувся з бюрократичною системою, проте, доклавши багато зусиль, Віґґо отримав землю й дозвіл на будівництво медичного поселення. У 1964 р. почалося будівництво. У той час Олсени зосередилися на вивченні мови, а голова родини при цьому виконував щоденну медичну роботу. З часом ситуація в регіоні стала погіршуватися: Індія збирала війська на кордоні з Пакистаном, а потім — сімнадцятиденна війна. У 1966 р. нарешті відкрилася Меморіальна християнська лікарня і розпочалася повномасштабна медична діяльність. Персонал лікарні був готовий до будь-яких надзвичайних обставин, таких, як холера, епідемія якої сталася в 1968 році. Тоді з понад ста пацієнтів померло лише двоє.

Але служіння Віґґо охоплювало набагато більше, ніж просто медичну роботу. Він брав активну участь у благовісті й викладав у класах новонавернених бенгальців-християн, готуючи їх до хрещення.

На початку 1970-х у країні почалися політичні безпорядки. Особливо тривожною була ніч 23 квітня 1971 року, коли прийшла звістка, що буде атака на медичне поселення. Ситуацію ускладнювало те, що в той день Олсен зламав руку. Місіонери були готові ціною власного життя захищати своє дітище, але Господь зберіг їх від цього нападу. Урядовий генератор, який щоночі вимикали — і це давало змогу бандитам нападати в повній темряві, того дня не вимкнули. Хтось вважав це випадковістю, але місіонери вірили, що це був Божий захист.

За книгою Рут Такер «Від Єрусалима і до краю землі»

Благовісник, 4,2020