Маленьке велике покликання

Один зі шляхів, яким християнство змінило світ — це місіонерське служіння. Боже повеління нести Добру Вістку «до краю землі» надихає послідовників Христа від апостолів до наших днів. У багато нерозвинутих країн місіонери принесли не лише «нову віру», а й медицину, освіту, соціальне піклування для найбільш незахищених верст населення. Але, мабуть, кожен місіонер підтвердить, що це служіння не меншою мірою змінило його самого. Про свої африканські дороги та внутрішні трансформації розповідає місіонер в Кенії Володимир Ярошенко.

Коли вперше їхав в Африку, я не знав куди їду, що там буду робити, чим є місія і чи моє це взагалі. Я шукав себе, шукав своє покликання від Бога, своє призначення. Те місце, де буду найбільш корисним, де буду відчувати себе потрібним. Де буду використовувати всі дари й таланти, якими мене наділив Господь. І знайшов. Несподівано для мене й усіх моїх близьких цим місцем стала Африка. Хоча багато хто мене відмовляли на самому початку цього шляху й досі відмовляють, мовляв: в Україні роботи вистачає, навіщо за тридев'ять земель їхати, краще би своїм допомагав — і таке інше.

Село, що запало в серце

У 2013 році була моя перша поїздка. Їздив у м. Кісуму (Кенія) з командою «Содействие», у якій я народився як місіонер. У нас були круті лідери, які досі мають там добре розвинену місію. У цих людей — Ірини й Ростислава Антонців — були великі амбіції, плани, бачення і мрії. До того часу я ще не зустрічав настільки відірваних, як мені здавалося, від реальності людей, які на всі сто довіряли Богу й керувалися виключно вірою. Згодом я зустрів дуже багато таких на місіонерському полі й у результаті став одним із них — безумним, але точно не заради себе, своєї слави або грошей. Безумним — ради Христа.

Через чотири місяці перебування в Кенії мені довелося повернутися на два місяці в Україну. Під час другої поїздки я зустрів свою кохану й найдорожчу Вікторію. Ми з нею відразу поїхали в Україну, повінчалися й стали місіонерської сім’єю. Тепер, згадуючи, трохи дивуюся, що ми навіть не розглядали інших варіантів. Після одруження обом було чітко зрозуміло, що ми місіонери і їдемо на місію. На той момент я вже був членом команди «Серце допомоги», місії Тернопільського місіонерського інституту.

Перед нами з дружиною був увесь світ. Ми могли вибрати куди їхати. Але вибрали саме те занепале, покинуте й абсолютно відірване від цивілізації село за добу шляху від найближчого асфальту, де не було ні води, ні електрики, ні взагалі жодних благ. Вибрали з тієї причини, що воно нам сподобалося.

Я вірю, що все в руках Бога, і той вибір не був випадковим. Раніше я побував там лише два рази, Вікторія — лише раз, але це місце сильно запало нам в серце, ні про яке інше навіть не думали. Звичайно, перед остаточним рішенням ми багато молилися, думали, радилися. Але все ж таки вирішили: Керіо — це те місце, де ми хочемо прожити наступну частину свого життя.

Дорогою на місію

П'ять місяців після весілля ми були в Україні, поневірялися, шукаючи молитовних і фінансових партнерів, намагалися виробити якусь стратегію, але, чесно кажучи, у нас майже нічого не вийшло. Зрештою, не могли більше чекати й з неповною підтримкою поїхали в Африку.

Зроблю невеличкий відступ. Просто маленька порада для майбутніх служителів. Перший рік після весілля, що можна простежити в Біблії, краще не займатися активним служінням. Це урок, придбаний досвідом. Можна їхати на місію, але спочатку краще обмежитися вивченням мови. Насолоджуйтеся один одним, будуйте стосунки, вчіться бути сім’єю. Ви зробите велику помилку, якщо, як і ми, через докори сумління відразу поринете в місіонерство.

Коли полетіли до Кенії, у нас були великі плани, бачення, бажання практично без жодної основи. Вікторія була на четвертому місяці вагітності, і багато хто радив нам залишатися народжувати в Україні. Але я радий, що ми цього не зробили. Перший місяць в Африці ми перебували в місії «ОКАфрика», у м. Кітале. Трохи відтягували від’їзд у село через деякий страх перед невідомим. Я молився, просячи, щоби Бог прославлявся через нас. Думав, що цією молитвою випрошу в Господа велике місіонерство, величезні церкви, великі й миттєві плоди, що ми відразу ж почнемо рости як місія, рятувати народи й т. ін., але ні... Його шляхи — не наші шляхи.

Коли настав час їхати з Кітале в Керіо, усі наші речі разом із нами вмістилися на маленький мотоцикл, який купили, щоб мати хоч якийсь засіб пересування. Великий намет і невелика сумка з речами — усе, що було. Рано вранці з вогкого й холодного Кітале, що лежить у горах на висоті близько двох кілометрів над рівнем моря, ми вирушили в суху й спекотну пустелю. Дорога в Лодвар — це окрема історія. Її словами описати неможливо. 300 км шляху, який автобуси проїжджають за понад 16 годин. Перші 60 км — асфальтовані, далі — повне бездоріжжя. На мотоциклі вся дорога зайняла більше дев’яти годин. По дорозі кілька разів ламалися і тільки чудом не пробили колесо. Віка була на четвертому місяці вагітності. Приїхавши в Лодвар, районний центр Туркана, ми зняли номер у готелі, який більше нагадував сауну за температурою і сарай за інтер’єром. Два дні там намагалися відпочити. Потім поїхали далі — ще 60 км до Керіо.

Вдома в Керіо

Перші три місяці ми жили в наметі. У нас була маленька каструля, кілька мисок, невеликий стільчик і власне намет. Так почалося реальне місіонерське життя.

За два місяці до часу пологів, ми знов поїхали у Кітале, оскільки ні в Керіо, ні в Лодварі не було жодних умов. Там на світ з’явився наш первісток Мікаель.

Тоді Бог прославився в нашому житті. І син — перше цьому підтвердження. За час вагітності ми з Вікою багато їздили на мотоциклі, кілька разів переохолоджувалися в горах під дощем, дружина перехворіла на малярію, вітрянку і ще якусь хворобу, від якої ледь не померла. Це, до речі, був перший переломний момент у моєму житті, коли Бог доступно пояснив, що Він нас любить безумовно. Усе, що ми маємо, — Його милість, і немає ні краплі нашої заслуги. Хоча ми місіонери, хоча йдемо на жертви заради Нього. Та цим не можемо заслужити Його благодаті. Це дар, що від нас взагалі не залежить. І самі пологи були дуже важкими й тривалими. Але, незважаючи на все, син народився здоровим, і Слава Богу за це!

Через кілька місяців після народження дитини ми повернулися тепер уже додому, в Керіо. На той час пастор зробив для нас невеликий глиняний будиночок. У ньому ми прожили два роки до народження нашої принцеси — Софії. Потім жили вже у двох будиночках: один був кімнатою, другий — кухнею. Спали на вулиці. Ще через рік переїхали на територію церкви, де мали вже власний глиняний будиночок, у якому прожили ще два роки.

За цей час побачили незліченну кількість чудес. Сам факт того, що ми вижили, є дивом. Спали на вулиці, де повзають змії, скорпіони, павуки та інша гидота. Нас жалили скорпіони: Мікаеля — два рази, Софійку — раз, мене — чотири, Віку вони щось не люблять. Діти перехворіли кілька разів на малярію, як і дружина. Я ж узяв на себе найбільший удар: уже 18 малярій, чотири з яких тропічні, 16 черевних тифів, різні інфекції, бруцельоз, від якого зцілив Бог, жовтуха, кілька аварій і падінь із мотоцикла, три струси мозку... Те, що я живий, — Боже чудо, не інакше!

Після Керіо нам довелося переїхати в Лодвар, де живемо вже майже два роки. І тут теж бачимо Божу милість. Ми живемо в будинку, який коштує $700-800 на місяць. Власник будинку — наш єпископ Бенсон. Місцевий, турканець. Він дав нам його в безстрокове безоплатне користування замість того, щоб заробляти дуже хороші гроші.

Хибні мрії

Я дуже стисло розповів нашу історію. Тепер, власне, до суті й причини цієї розповіді. Хочу відкрити вам свою душу.

Коли їхав в Африку, коли тут жив, проходили дні, місяці, роки, а я все вірив, хотів вірити й бажав, щоб це було правдою, — що я стану великим місіонером, що буду відкривати багато церков, годуватиму тисячі людей, матиму величезну команду й плекатиму велику організацію з багатомільйонним обігом. Що в нас будуть місіонерські бази по всій Африці, багато людей, активів, спонсорів, проектів. Що ми допомагатимемо мільйонам людей. Контейнерами привозитимемо їжу й гуманітарну допомогу з-за кордону. Матимемо сотні місіонерських машин і навіть власні легкомоторні літаки, які літатимуть у найвіддаленіші, глухі частини Африки й скидатимуть допомогу аборигенам. Що ми зробимо тисячі свердловин з водою, дамби, електростанції. Що проповідуватимемо перед багатотисячними аудиторіями, які будуть каятися і навертатися до Бога. І ще багато-багато всього розігралося в моїй маленькій, обмеженій земними бажаннями й гордістю голові. Я хотів бути великим. Увійти в історію. І в цьому була моя помилка…

Я знаю, що якби Бог захотів, Він би все так і зробив. Але тоді це не було бажанням Бога, це було моїм бажанням і тільки моїм... І його я поставив на перше місце. Я думав, що я праведний і є прикладом для багатьох, що багато хто дивиться на мене як на святого. Що я герой віри. Можливо, частково так і було. Я робив усе щиро, не для себе, а в ім’я Бога. Але все-таки кінцева мета була розмита. Бажання прославити Бога, врятувавши багатьох людей, ставши відомим і впливовим, — скоріше було дитячою наївністю. І це змішалося зі справжнім бажанням служити.

Думаю, що Бог дивився на мене як на наївну маленьку дитину, яка хоче зрушити з місця бульдозер і впевнена в тому, що зможе це зробити, дитину, яка робить багато помилок, починаючи з хибних мрій і бажань. І все-таки це ще один доказ Божої любові, турботи й розуміння... Деколи й тепер приходять подібні думки, але я їх сприймаю більше як спокусу, ніж як реальність.

Повчальна подорож

У 2014 році випала можливість поїхати в довгу подорож на мотоциклі. Загалом, це було великою помилкою, яку Бог перетворив на серйозний урок та досвід для мене. Дружина саме народила, тому залишилася вдома. Я і мій друг Роман Гураль з нареченою та її сестрою вирішили поїхати в найбільш дикі місця Кенії, на північ, у пошуках пейзажів і пригод. Знайшли і те, й інше. Запланована чотириденна поїздка вилилася в шість днів для більшості й дванадцять для мене.

Повертаючись додому, ми мали подолати дуже крутий підйом. Дороги не було, тільки пісок і глина впереміш із камінням. Наші перевантажені 125-ки з вантажем понад 20 кг, крім пасажирів, вичавлювали з себе останні сили. Роман висадив пасажирку й піднімався без неї. Але я ж «досвідченіший» і «крутіший», вирішив, що зможу й так. Зміг, але не піднятися, а спалити зчеплення. Після цього довелося повернутися вниз, у католицьку місію. Там хлопці нам дуже допомогли й машиною відвезли в найближче село Туум, де була велика католицька база. Розібравши мотоцикл, я зрозумів, що доведеться якимось чином відвезти його до найближчого міста десь за 300 км, щоб полагодити. Але через день дізнався, що в цьому ж селі живе білий місіонер-протестант. До того ж він має великий гараж, де ремонтує мотоцикли й машини. Ну, думаю, все — пощастило!

Чоловіка звали Стів. Він разом із родиною жив у тому селі близько тридцяти років, був дуже скромним і працював у міру сил. За цих тридцять років, за словами місіонера, він тільки трохи став розуміти менталітет і цінності місцевого населення. Але те, як їм допомогти, він так достеменно й не усвідомив. Це мене здалося справжнім когнітивним дисонансом. Як так?! Він за тридцять років нічого не зробив? Не став великим? Навіть не зрозумів, як послужити цим людям? Я був майже в шоковому стані. Навіть не відразу сприйняв його слова й пояснення. Я думав: «Напевно, у нього якийсь неправильний підхід. Я тут лише кілька років, а вже став розуміти місцевих». Який же я був неправий! Як же це смішно, точніше сумно зараз звучить…

Час запитати в Бога

Ішли роки. Коли переїхав у Лодвар з Керіо, я став більше замислюватися над власними мотивами. Адже раніше думав, що все життя житиму в Керіо, я цього чекав і готувався, а все обернулося зовсім по-іншому… Як так? Може, я був неправий? Може, помилявся? Може, зробив поспішні рішення? Може, це взагалі не моє покликання? Може, потрібно запитати в Бога?..

Ось! Правильне запитання! Воно нарешті пролунало в моїй голові. Я і раніше запитував Бога, але частіше не щодо стратегічних питань, а щодо побутових або якихось проміжних рішень. Рідко запитував щодо життєво важливих речей. Навіть тепер я дуже рідко це роблю, на жаль...

Після року, прожитого в Лодварі, мені відкрилося дещо нове. Я зрозумів дещо інше — зовсім протилежне до того, про що думав і мріяв раніше... Я не стверджую, що це абсолютна істина, оскільки це може бути тільки черговою сходинкою мого зростання. Тим не менше, ділюся тим, до чого доріс.

На цьому етапі життя, за останні півтора року, я зрозумів, що мені ніколи не стати великим місіонером у моєму розумінні й у розумінні більшості людей. Узагалі для мене кардинально змінилося значення фрази «великий місіонер». Це не той, хто робить великі чудеса й служить мільйонам, а скоріше той, хто вірний у малому, як казав Ісус...

Я зрозумів, що не всі люди покликані бути великими. Є великі лідери, є їхні партнери в шлюбі, є команда, яка стоїть за ними, є тисячі спонсорів, які їх підтримують. Є ті, хто молиться, є ті, хто просто поширює інформацію або дозволяє виступити у своїй церкві. Що я хочу сказати? Для когось максимум від Бога — бути проповідником і посланцем для мільйонів людей, а для когось цей же максимум — скромно служити зі своєю сім’єю там, де ти є, з мінімальними ресурсами. І перше, і друге має однакову силу в Божих очах і однакову нагороду в небесах.

Я згадую про Стіва, якого зустрів, коли згоріло зчеплення. Він усе життя присвятив місії. Врятував всього лише десятки (не тисячі) дівчаток від жіночого обрізання, навчив лише кілька (не тисячі) хлопців заробляти своїми руками й любити Бога у своїй праці. Відкрив кілька (не тисячі) церков. І в усьому цьому був вірним Христу, служив із усіх сил із сім’єю і сам — своїми руками, своєю ревністю, своїм завзяттям. Він залишився вірним!

Тож для мене він став великим місіонером, хоч і не провів жодної багатомільйонної конференції, не мав навіть автомобіля з кондиціонером чи взагалі можливості купити собі нормальний телефон. Людина, про яку майже ніхто не знає, крім Бога. Він точно знає!

Моє покликання

Я подивився на свій характер, темперамент, звички, вміння, навички, таланти — і зрозумів: я не буду великим місіонером у широкому розумінні цієї фрази. Я навіть не хочу ним бути. Я хочу прославити Бога власним життям. А як саме це буде — неважливо. Найімовірніше я буду простим місіонером, який служить разом зі своєю сім’єю в забитому селі десь посеред Африки, з постійним браком підтримки й ресурсів, без визнання й популярності. Але дай мені, Господи, отримати визнання від Тебе!

Не можуть всі місіонери бути великими, відомими, входити в історію як герої віри. І я один із тих, хто не ввійде. Більше того, я зрозумів, що мені більше подобається жити в маленькому селі, всередині спільноти й бути корисним у міру своїх можливостей. Я справді цього хочу. Допомагати місцевим у їхніх простих побутових потребах — підвезти до міста, полагодити мотоцикл, доставити в лікарню тяжкохворих, навчити користуватися інструментом, зростити й навчити працювати кількох місцевих хлопців і оплатити навчання в школі ще для десятка дітей, бути прикладом люблячого чоловіка, доброго батька.

Я зрозумів, що готовий бути непомітним і простим, і найбільш імовірно — це і є моє покликання. Бути одним із тисяч і мільйонів, про яких не напишуть книг, яких не будуть ставити в приклад на уроках місіології, праця яких буде оцінена тільки Богом. Однак я готовий бути тим, ким накаже Бог. Я готовий бути маленьким у Його великому царстві. Я готовий бути рабом єдиного Бога, Бога всіх богів, Господа і Спасителя Ісуса Христа, Якому навіки слава і влада, честь і хвала між усіма народами по всій землі в усі часи! Амінь.

Я поділився своїми роздумами, переживаннями, болем. Тим, що проходжу тепер. Можливо, вже завтра або через рік, або десятиліття я поміняю свої погляди — і буду бачити все інакше. А може — і ні.

Моліться за нас, щоб Бог давав сили, мудрості, миру, терпіння. Нам дуже потрібна й важлива ваша молитовна підтримка. Усім, хто є частиною нашого служіння, величезне спасибі! Ми за вас молимося.

Володимир Ярошенко

Благовісник, 3,2020