Андрій Семенюк: «Наша любов до Бога визначатиме всю нашу поведінку»

Андрій Семенюк народився в 1942 році в селі Кукли Маневицького р-ну, у сім’ї євангельських християн. З дружиною Люсею виховав 13 дітей. Став свідомим християнином у 16 років. Нині проживає в США (м. Редмонт, Вашингтон). Пресвітер Першої української п’ятидесятницької церкви в м. Рентон. Активний місіонер: проповідує, матеріально підтримує місіонерів та залучає до цього служіння багатьох християн в Америці, регулярно відвідує Україну в справах місіонерства.

Наша розмова з братом Андрієм про його зустріч з Богом та стосунки з Ним. Пропонуємо її вашій увазі.

— Андрію Карповичу, згадайте деякі ваші життєві перипетії на шляху пізнання Бога.
— Я ріс у віруючій сім’ї, у селі Кукли, на Волині. Мої батьки увірували в тридцяті роки, а може й до тридцятих. Тому про Бога я чув багато. Пригадую, коли батько повернувся з ув’язнення (це було в січні 1950-го, на Різдво) і йшов із іншими віруючими в с. Будки на зібрання, то я вельми просився йти з ними. Але мене не брали з собою, бо потрібно було йти пішки 6 км. Коли ж я підріс і в мене з’явилися друзі, тоді вже й просили йти з ними — а я не йшов, не хотів. 1956-й рік був роком пробудження на нашому Поліссі. На небі було якесь явище, червоні хмари серед ночі, якесь сяйво, якого ми не бачили, але бачили мирські люди. Вони перелякалися, думаючи, що це кінець світу. Розповідають, що молодь у Черевасі (біля смт Маневичі), вночі поверталася з клуба, побачила щось дивне в небі, на них напав страх — і відразу пішли на зібрання до віруючих. Я це все чув — і затривожився. У 1957 році, 14 січня, перший раз пішов у Лісово на зібрання. Правда, соромився, боявся зустріти своїх друзів. Зібрання мені сподобалося. Запам’ятав, хто що проповідував, і пам’ятаю до цього часу. Там було тісно, люди не сиділи, тільки стояли. Мені захотілося туди ходити, але боротьба в мені не припинялася. Пішов ще раз в клуб. До мене ніхто з друзів не підійшов. Я вийшов із того клуба, не добувши до кінця, махнув на нього рукою і сказав: «Ото, це останній раз, більше ніколи туди не піду» — і не пішов. Наступної неділі мій старший брат на зібранні в с. Будки дав обітницю служити Господу. У мене загорілася ревність: «Я ж став першим за нього ходити на зібрання, а він мене випередив!..»

До нас у село приїхав брат Оксентій з с. Підріжжя зі своїм братом. Вони робили підвалини для хат з дуба і приїхали в село купувати його. Ці брати були в Антона й Марії Макарчуків, і коли ми прийшли до них, то вони вечеряли. Коли ж брати повечеряли, то Оксент каже: «Тепер, братики, ми вас «попривєтствуєм» (то був такий звичай у середовищі п’ятидесятників: при зустрічі чи прощаючись віруючі брали один одного за руку і молилися на інших мовах, часто й пророкуючи, після чого цілували один одного). Коли Оксент став «привєтствувати» мого брата, то каже йому: «Братику, тепер Господь хрестить тебе Духом Святим». Він «попривєтствував» і мене. І коли ми стали на коліна — то Бог справді хрестив мого брата Духом Святим. О, як я возревнував! Тоді мені нічого вже не хотілося, тільки одне було в голові: отримати хрещення Духом Святим і служити Богові. Я і молився, і постився. Навіть, було, у взуття каміння накладу — так себе карав, якщо якась думка недобра прийде чи вискочить погане слово. І одного разу в селі Прилісне (воно за 6 км від смт Маневичі, раніше називалося також Маневичі й на пошті їх плутали — тому його в 1964 році перейменували) було зібрання, і я вирішив піти туди з такою думкою: мене там Бог хрестить Духом Святим, якщо ж не хрестить, значить Він мене не приймає. Ніхто моїх думок не знав, крім Бога. Закінчилося зібрання — і я нічого не отримав. Після зібрання була молитва, на якій був і брат Микола Йосипович Савчук (його називали Чорний, бо був чорнявий). Він мав дар «вспоможенія». Стали молитися за хрещення Духом Святим, а я до молитви не вийшов.

Тут сестра Надя Макарчук із мого села (вона стала жінкою Альоші Дулька, який був пресвітером у Маневичах) штовхає мене: «Чого ти не йдеш? Іди» — і я пішов. Тоді Бог і хрестив мене Духом Святим, але в мене було повно сумнівів щодо цього. У понеділок у сестри, як у селі казали, Варочки Наумчук мало бути зібрання. Туди прийшов якийсь алкоголік — і заважав його проводити. Ми вже розходилися, стали «привєтствуватися», і коли я взяв за руку свого брата Івана — як зійшла сила Духа Святого! Я думав: чи я не небі, чи небо на землі! Я так молився іншими мовами, що не міг зупинитися. Який я був радий! Таку радість я ще пережив, коли Бог зцілив мене. Оце було хрещення Духом Святим! З того часу воно мене супроводжує до нині, і в тому, що я пережив, твердо переконаний.

— Брате Андрію, що змінилося у вас після хрещення Духом Святим?
— Мене переповнювало бажання йти за Христом, виконати волю Божу. У 1959 році перед Трійцею я звернувся до братів у с. Будки, щоб мені дали водне хрещення... Згодом я, мій брат Іван і Люба Матвійчук пішли в с. Лишнівку до ревного християнина й диякона Миколая Бабія. І він дав нам хрещення в ніч на Трійцю. Свідком була згадувана мною Надя. Було дуже темно. Ми прийшли до озера — і там нас брат Миколай хрестив. Уранці пішли на зібрання.

Я вирішив у своєму серці бути вірним Господу у всьому. І коли мене викликали на комісію в армію (а я тоді вже був у Караганді), то сказав, що не буду приймати присягу й брати в руки зброю. Мою справу передали в прокуратуру. У Караганді була євангельська церква, яка складалася з колишніх в’язнів за віру, яким не дозволяли повертатися до рідних місць. Усі вони були дуже сильні віруючі, і Господь через них утверджував мене у вірі. Особливо вдячний Господу за Ієроніма Доманського та Шуру Осташову. Сестра Шура прищеплювала молоді любов до Бога й спонукувала свідчити про Христа, вона надихала молодь стояти твердо у вірі. Казала: «Не бійтесь страждань — це ніщо, вони завжди супроводжують християн». Тоді віруючих суворо переслідували. І мені довелося це пережити.

— Які випробування ви пережили ради Христа в той радянський час?
— Коли я сказав у військкоматі, що не даватиму присяги й не братиму в руки зброї, то це багатьох обурило й здивувало. Я був перший із призовників, хто так себе повів. Їм здалося, що це неможливо, щоб здорова молода людина могла так вірити в Бога, наражаючи себе на тюрму. Тому відіслали мене в психлікарню на обстеження. Майор Московкін співчував мені й радив удати з себе хворого, щоб уникнути суду й тюрми. Але я сказав, що не зроблю цього, щоб не зневажалося ім’я Господа Ісуса й християнина.

Запам’ятав психіатра професора Святиша, який зібрав консиліум лікарів із трьох психіатричних лікарень міста, посадив мене біля себе, обняв за плечі й каже: «Ми, лікарі, хочемо все знати. Скажи нам…» — і почав ставити мені дуже делікатні запитання: чи ти хрещений Духом Святим, чи говориш іншими мовами, чи пророкуєш, чи бачиш видіння, чи відчуваєш якісь запахи під час молитви. Такий добрий. Але Господь дав мені мудрості не балакати з ним, а на кожне питання відповідати: «Це тайна мого серця, і цього я вам не розкажу». Бачив би ти, як він змінився.

Щоб якось мене налякати, то, поки йшло досудове слідство, помістили мене у «важку» камеру, у якій утримували убивць і різних рецидивістів. З милості Божої, вони мене не зачіпали, я ще їм говорив про Бога, а з одним із них молився, щоб його не розстріляли за вбивство. І Господь відповів на нашу молитву – йому присудили 15 років в’язниці.

Мені всі прогнозували, що мене засудять як мінімум на п’ять років, а ще, що я вже ніколи не виберуся з тюрми. Засудили ж мене на три роки ув’язнення, як і було мені відкрито в сні в тому ж КПЗ. Мені приснилося, що переді мною на столі лежать п’ять банок рибних консервів, три з яких порожні, нібито я їх з’їв, а дві ні. А на підтвердження цього сну в цю ж ніч приснився ще один: я сиджу в глибокій ямі, а щоб вибратися з неї — є п’ять сходинок, дві з яких засипано землею. Я відразу зрозумів, що це означає, тому на суді був дуже спокійний, і коли мені оголосили вирок — то навіть дякував і радів, що Господь мене попередив.

У таборі Бог беріг мене. Із тяжкої роботи у вапняному кар’єрі був переведений на роботу електрика, яка в колонії вважається легкою і привілейованою. Начальник табору Олексій Вакулюк дуже добре до мене ставився й радив мені, коли викликали мене в суд на перегляд моєї справи: «Скажи їм, що вони хочуть, ніхто з твоїх братів цього не знатиме, — і тебе відпустять з тюрми достроково». Але я йому відповідав: «Ні, я ходжу не перед людьми, а перед Богом, а Він знає все. А що люди мені присудять, то я того не боюся». Я намагався будь-що бути вірним Богові.

— Думаю, що Господь вам відповідав на вашу вірність.
— Так, і то багато разів. Я вже казав, що мені через сон було відкрито про моє осудження на три роки. Мене мали звільнити 6 січня 1966 року. Одного разу начальник табору запитав мене, коли закінчується мій термін ув’язнення. Я йому відповів. «То ти на Різдво будеш дома?» — «Ні, я буду в дорозі». — «Так, тоді прийди до мене — і ми звільнимо тебе на день раніше». Я прийшов. Він покликав начальника спецчастини, щоб він оформив папери на моє звільнення. А той відмовляється. Розпочалася сварка. І то така сварка! Я собі думаю: «Нащо воно мені? Відбув 3 роки, то перебуду ще й один день. Але ні, хай відпускають. Мій батько повернувся з таборів додому на Різдво 1950 року, тож і я буду вдома на Різдво». Мене все-таки відпустили раніше. А потім, коли я все обдумав, то зрозумів наскільки Бог точний у своїх обітницях, у рішеннях і присудах. Один із трьох років мого ув’язнення був високосним. І оцей один день високосного року був понад три роки, які я мав відбути в тюрмі згідно з Божим відкриттям. Ось такий справедливий наш Бог!

— Брате Андрію, коли ви розповідали про радість хрещення Духом Святим, то сказали, що таку ж радість пережили, коли вас Бог зцілив від важкої хвороби. Як це було?
— У колонії трактором звалили електричного стовпа, від якого на чотири боки відходили дроти. І мені довелося ці дроти прикручувати 4 години на морозі. Я дуже перемерз. Після того став слабнути, не міг глибоко дихати, голосно говорити, схуд.

Повернувшись у Караганду, згодом пішов влаштовуватися на завод на роботу. Мені потрібно було пройти медкомісію. Флюорографія показала, що я хворий на туберкульоз. Кажуть мені: «Яка вже тобі робота, ти готовий». І я відразу до Бога: «Господи, що я зробив не так?» Важко було. Пролікувався в тубдиспансері 4 місяці. Після цього мене викликали у військкомат. Сказали, щоб писав автобіографію. Я й написав, що був осуджений, що лікувався в тубдиспансері. Вони перевірили й більше мене не турбували. Мабуть, комісували за станом здоров’я, вирішивши, що довго не проживу. Тоді, у 1960-их, мало хто виліковувався від туберкульозу.

Саме в той час приїхав у Караганду з Риги брат Арвід Петрович. І він багато говорив про віру. Ні на кого рук не клав, не мазав єлеєм, казав: «Якщо я на вас покладу руку, то ви скажете, що Арвід вас зцілив. Я вам показую Ісуса, я вас веду до Ісуса… Віруючий має бути здоровим. Уявіть: Бог каже Мойсею і народу, що серед них не буде хворих на хвороби єгипетські. Христос кому відмовляв у зціленні? Язичникам? Ні! Кому Він казав, що тобі так треба хворіти? Нікому!» Так у людей стала зростати віра. Перший раз на зібранні троє зцілилося. Другого разу — 10 чоловік. Сестра Аня мала грижу — і вона зникла. Одна старенька не могла ходити, її носили, то вона як скочить, як почне танцювати, приспівуючи: «Ніженьки мої, ніженьки…» Я не був на тих зібраннях. І ось одного разу приходжу — є Арвід і знов проповідує про віру. Стали на молитву — і мої легені так наповнилися повітрям, аж в ребрах заболіло. Я схопився — і став глибоко дихати. Відразу все зрозумів і крикнув: «Брати й сестри, я зцілений». Це була неймовірна радість, моє серце переповнювала вдячність Господу. Я прийшов додому. У мені торжество. Став виливати всілякі настойки, які приготувала мати. А вона дивиться на мене й каже: «Що ти робиш?» — «Мамо, я зцілений. А що худий, то не переживайте: аби здорова арматура, то штукатурка наросте». І ось до цього часу немає ніяких симптомів тієї хвороби. Так зло стало добром. Це Господь допустив мені тоді захворіти, щоб звільнити мене від армії і другого суду. Навіть брати не вірили в моє зцілення. Коли я одружився з Люсею (1969 рік), то думали: оженився — та й помре. Але того не сталося — ми живемо досі, і у нас народилося 13 дітей.

— Вороже налаштоване суспільство, переслідування за віру, а ви молоді, — чи не спокушував вас диявол відійти від Христа, щоб уникнути страждань, піти на компроміс із совістю?
— Щодо компромісу, то я не мав таких думок. Але диявол дуже мене бомбардував іншими думками. Коли я був під слідством у камері, то різні спокуси переживав. Спілкування з друзями нема, підтримки ніякої. Думав: краще, хай мене розстріляють, ніж посадять в тюрму. Або переживав, що Христос уже прийшов, а я тут залишений сам. Крім того, були в церкві брати, хороші брати, які відслужили в армії, і вони так і залишилися братами, — то думав: може, я щось роблю своє, щось не так. Я молився, дуже хотів мати Слово Боже, читати його, щоб зміцнювалася моя віра. А вже в таборі став писати листи й мені писали. Листи мене дуже збадьорювали — і я ожив. Коли вийшов на волю, то не хотілося знову потрапити в табір, хоча думалося, що так воно й буде. Навіть молився: «Боже, тут мені багато не треба — кусок хліба й трохи солодкої води, але дай свободу нам». Думав виїхати в Середню Азію, у Ташкент чи Фрунзе, бо там не було таких переслідувань християн, як там, де я був.

— Брате Андрію, що треба робити, щоб утриматися у вірі й зберегти вірність Богові?
— Перше, це любити Бога. Наша любов до Бога визначатиме всю нашу поведінку. Кажуть: любов кілометрів не міряє і в гаманець не дивиться. Любов жертовна, з нею готові померти. Потрібно любити Боже Слово, бо воно джерело віри — треба читати його й вірити в те, що написано. Звертати увагу на обітниці Божі й не сумніватися, що так воно й буде. Я тепер багато проповідую на тему Божих обітниць, бо вони надихають іти за Господом до кінця. Треба любити народ Божий, Церкву Божу. Я переживав багато церковних проблем, але це не охолодило моєї любові до братів і Церкви. Бо й таке має бути. Написано навіть, що перші стануть останніми. Усю свою надію треба покладати на Бога, а не на людей, бо люди — слабка опора, вони можуть упасти, а Бог завжди сильний. Старшим віруючим, хто твердо стоїть у вірі, треба прищеплювати молодим живу віру, показувати її на своєму прикладі, а не тільки розказувати про Даниїла і Давида. Шура Осташова, про яку я згадував, так мене підготувала до труднощів християнського життя, що коли я перший раз потрапив у КПЗ, то мені здавалося, що я там уже був, я знав, як там себе вести. Вона прищеплювала любов до Бога, спонукувала свідчити про Ісуса Христа. І я дотепер люблю Господа Ісуса, люблю свідчити про Нього — це моє життя.

Розмовляв Василь МАРТИНЮК

"Благовісник", 3,2017