Християнство «дірявих відер»

Цей демотиватор нагадав мені дві історії з життя, ілюстраціями до яких можуть стати наведені світлини.
Перший випадок — зі шкільного життя. Діло було після уроків, коли більшість учнів уже розійшлися, залишилися тільки чергові й ще кілька чоловік. Як буває, хлопці стали дуріти, забрали в когось із дівчат пенал (чи-то якийсь інший предмет, точно не пам’ятаю), і стали кидали одне одному, поки дівчина за ним бігала. У якусь мить пенал кинули мені, але, намагаючись його зловити, я якось незграбно посковзнувся на ганчірці й упав.

Перше, що відчув — я впав на щось тверде й пружне. Друге — я впав на щось мокре. Швидко піднявшись, побачив, що твердим і пружним виявилося пластмасове відро для миття підлоги, а мокрим — вода, яка розтеклася по класу. Ну, ми, звичайно, заходилися вимочувати воду ганчірками й викручувати у відро. Через декілька хвилин до нас дійшов дивний факт: води на підлозі не стає менше, а відро не наповнюється. У чому справа? Оглянувши відро з усіх сторін, із жахом усвідомили: відро луснуло, на ньому з’явилася поздовжня тріщина, хоча її майже не було помітно, та вода вільно просочувалася…

Чому ми так злякалися? Якби дізналася класна керівничка — ой, було б нам непереливки! Про її строгість по школі ходили легенди… Та й перед батьками страшно — адже відшкодовувати вартість відра доведеться їм… Поки всі ці думки проносилися в голові, руки вже працювали на якщо не нейтралізацію, то, принаймні, на приховання результатів «злочину». Словом, заклеїли ми те відро скотчем і поміняли з тим, яке виконувало функцію смітника. А клас помили цілим. Що цікаво, те тріснуте відро служило нам ще багато років, а керівничка, мабуть, і не дізналася про нашу «шкоду». А якщо й дізналася, то не скоро, коли вже й неможливо було розібратися й знайти винуватців.

Друга ситуація стосується короткого відрізку мого життя, коли довелося допомагати на місіонерській точці в Росії. У користуванні місіонерів був старенький «жигуль», який хоч і виручав у багатьох ситуаціях, усе ж був у такому технічному стані, що ми іноді півдня проводили «під ним». Не раз нас і штрафували, що не працював «поворотник» чи ще якась дрібниця… Іноді я думаю: чи вартувала «користь» від цього, з дозволу сказати, автомобіля затраченого на його ремонт часу? Узагалі, в організації християнських заходів нерідко кульгає логістика. Хіба порожній клуб під час євангелізації вартий витраченого бензину на приїзд запрошеного з-за тридев’ять земель гурту? Як кажуть, шкурка вичинки не коштує.

Як відро не наповнюй, як його не заклеюй, якщо є тріщина — воно непридатне до вжитку. Те саме й із духовним життям: якщо людина, маючи пробоїну в певній сфері, приходить до Бога й просить: «Наповни мене Своєю благодаттю», то чи розуміє вона усю парадоксальність власного прохання? І чи є для Господа сенс відповідати на молитву: «Використай мене», з якою до Нього звертається «поламаний автомобіль»? Можливо, спочатку варто просити: «Полагодь мою душу, аби я міг стати носієм Твоєї благодаті й Ти міг мене використовувати для служіння»? От тільки чи хочемо ми цього? Адже тоді доведеться віддавати, а не лише споживати… Ми живемо в час лінивого християнства — християнства «дірявих відер» і «поламаних автомобілів», а Господь може зробити з нас новенькі оцинковані відра й потужні «ламборджині».

Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 1,2017